Життя без прикрас— Іриночко… Іриночко, покажися. — Він розтягував слова, наче маніяк із фільму жахів; від цієї ласки ставало страшніше. — Хіба по снігу в шкарпетках ходять? Змерзнеш, дурненька, малюка застудиш. Виходь до мене, я тебе не зачеплю. Поговоримо, та й усе.
Крізь просвіт між коробками Ірина бачила його ноги. На майданчику другого поверху він зупинився — лише за два метри від неї.
— Вилазь, погань, — процідив він уже іншим голосом. — Знайду ж однаково. Тоді пошкодуєш, що народилася.
Ірина замружилася. Досить йому ступити до сміттєпроводу, і коробки її не сховають. Захиститися нічим, опиратися сил немає. Та Олег, тремтячи від холоду, рушив далі. Вирішив, що вона забралася на горище. Кроки віддалялися нагору.
Іншої нагоди не буде. Ірина вибралася з ніші, накинула каптур і навшпиньках, ледь дозволяючи собі дихати, спустилася на перший поверх. Штовхнула двері. В обличчя шмагонув морозний вітер, сніг на мить засліпив її.
Вона вибігла з двору й помчала порожньою нічною вулицею. Не відчувала ні холоду, ні того, як вовна на ногах промокла й одразу заледеніла. Так біжить мати, рятуючи дитину від загибелі.
Через два квартали сили скінчилися. Біль у животі став нестерпним, повітря бракувало. Біля якоїсь цегляної будівлі Ірина сперлася об стіну й сповзла по ній у сніг.
Залишатися в місті не можна. Завтра Олег задіє свої зв’язки, оголосить її в розшук. Скаже, що вагітна дружина втекла в шкарпетках, бо в неї психоз. Шукатимуть у лікарнях, на вокзалах, у готелях. Треба поїхати туди, де він до неї не дістанеться.
Задубілі від морозу пальці насилу залізли в сумку. Документи на місці, гроші теж. Під рукою опинилася скринька з маминим золотом. Ірина підвела голову: наприкінці вулиці крізь хуртовину тьмяно блимав неон цілодобового ломбарду.
Підвестися вдалося насилу. Похитуючись, залишаючи на свіжому снігу сліди мокрих шкарпеток, вона дісталася до вивіски й постукала в замкнені двері. За куленепробивним склом дрімав огрядний лисуватий охоронець-оцінювач із нудьгуючим обличчям. Побачивши вагітну жінку в дорогому пальті, без взуття, обліплену снігом, він насупився й прочинив двері.
— Чого вам треба, громадяночко? — запитав він підозріло, досі затуляючи вхід.
Ірина дістала скриньку. Кришка тремтіла в неї в руках. На оксамиті виблискував важкий золотий гарнітур із діамантами — старовинна робота, мамина гордість.
— Купіть, будь ласка, — прохрипіла вона. — Скільки дасте. Мені зараз же потрібно поїхати.
Чоловік перевів погляд із каменів на її обличчя. В очах майнула жадібність: ціну прикрас він знав, як знав і те, що ця жінка сперечатися не стане.
— Паспорт потрібен. Без нього не беремо, — буркнув оцінювач, уже простягаючи руку до скриньки.
— Він зі мною. Ось.
Ірина витягла документ, і її нарешті пропустили в тісне тепле приміщення. Чоловік зважив золото, роздивився камені крізь лупу.
— Три тисячі. Більше не дам.
Навіть десятої частки справжньої вартості гарнітура в цій сумі не було.
— Беру, — відразу відповіла Ірина.
Вона отримала гроші. Зараз ці папірці були для неї дорожчими за будь-які діаманти у світі.
— А взуття десь можна купити? — запитала вона, щільніше загортаючись у пальто. — Мені будь-яке, хоч валянки. Ноги змерзли.
Оцінювач хмикнув і витяг з-під прилавка пару стоптаних чоловічих черевиків із хутром усередині.
— Мої, на зміну. За сто віддам. Завеликі тобі будуть, зате не закоцюбнеш.
Ірина заплатила сто й утиснула закрижанілі ноги у величезні черевики. Довелося туго затягнути шнурки. Тепер — на вокзал. Тільки не на центральний: там чоловік шукатиме насамперед. Залишалася товарна станція Вільховий Поворот. На ній зупинялися поїзди, що проходили повз, та й контроль був не такий суворий.
Вийшовши з ломбарду, вона зупинила порожню машину з шашечками.
— На товарну станцію. Якнайшвидше, будь ласка, заплачу за подвійним тарифом.
У руці таксиста опинилася купюра в п’ятсот. Він скоса глянув на дорогий одяг пасажирки та її стоптані чоловічі черевики, але розпитувати не став. Натиснув на газ.
Серед гудків маневрових тепловозів тягнуло гнилим вугіллям. Кілька колій, довгий бетонний перон, маленька каса — сіре, похмуре місце. У залі очікування пахло хлоркою й перегаром; на лавках спали робітники у фуфайках. Ірина підійшла до віконця.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.