Життя без прикрас— Спи, божевільна, — тихо процідив він. — Завтра тобі гамівна сорочка.
Він пішов і грюкнув дверима кабінету. Там був гостьовий диван. Ділити з нею ліжко Олег не захотів — і це залишало Ірині примарний шанс.
Близько години Ірина не змінювала пози, стежачи за смужкою світла під дверима кабінету. Нарешті вона згасла. Тепер за стінами квартири було чути лише хуртовину. Ірина скинула ковдру, зняла чоботи: стукіт підборів по паркету міг розбудити Олега. У вовняних шкарпетках, із сумкою в руці вона вийшла в коридор, вибираючи мостини, що не рипіли. Де можна ступати, вона пам’ятала з дитинства.
Ключі залишалися в чоловіка. Щоб дістатися до них, доведеться зайти до нього в кабінет. Ірина намацала холодну латунь дверної ручки, і серце ніби провалилося в живіт. А якщо Олег лише вдає, що спить? Уб’є її — і пояснення вже готове: вагітна дружина в нападі психозу накинулася на нього, він захищався, сталося нещастя. Кращої легенди йому й не вигадати.
За цими дверима могло закінчитися все, але заради дитини вона мусила їх відчинити. Ручка піддавалася повільно, по міліметру. Ірина натискала, поки двері не відхилилися без жодного звуку.
У щілину між шторами проникало слабке світло ліхтаря. Олег лежав обличчям до стіни на дивані; глибоко й рівно дихав. Коньяк міцно його приспав. Поряд стояв стілець, на спинці акуратно висіли штани з ключами в кишені.
Щойно Ірина переступила поріг, під ногою рипнула підлога. Чоловік щось нерозбірливо пробурмотів, завовтузився й ліг на спину. Вона втиснулася в одвірок, переставши дихати, немов розчинилася в темряві. Так і стояла, поки не почула хропіння.
До стільця вона дісталася навшпиньках, обходячи меблі: у тісному кабінеті досить було незграбно повернутися, щоб щось зачепити. Рука тремтіла, коли пальці полізли в кишеню й зімкнулися на в’язці. Ключі стукнули один об одного. Ірині цей дзенькіт видався оглушливим, наче бамкання дзвона. Олег не поворухнувся.
Затиснувши метал у кулаці, вона почала задкувати. Уже біля дверей нога заплуталася в шнурі торшера. Той хитнувся, стійка зі скреготом проїхала по паркету. Олег розплющив очі. Ліхтар освітлював темну постать дружини з ключами в руці, і сон зник миттєво.
— Куди, погань! — заревів він, відкидаючи плед і підводячись із дивана.
Ірина метнулася в коридор. Зачинила двері, повернула ключ — за секунду до удару з того боку. Під вагою Олега дверне полотно затряслося.
— Відмикай! — Він смикав ручку. — Зараз же відчини, я тебе вб’ю!
Старий міжкімнатний замок був надто хистким для такого натиску. Дерев’яні двері не втримають розлюченого здорового чоловіка довше ніж пару хвилин. Ірина кинулася до виходу, але тремтячою рукою ніяк не могла влучити ключем у замкову шпарину.
Дзень!
Ключ зісковзнув. Позаду затріщало дерево: Олег уже гатив плечем, виламуючи замок. Ще удар — і він опиниться в коридорі.
— Господи, допоможи мені, — видихнула Ірина, другою рукою спрямовуючи ключ.
Клац.
Вона повернула його один раз, потім другий. Вхідні двері подалися, а з кабінету долинув гуркіт: замок вирвало, двері розчахнулися. Олег, у самих трусах, зі спотвореним від люті обличчям, вискочив слідом. Помітивши відкритий вихід, він кинувся до дружини.
Важкі дубові двері зачинилися в нього перед носом. Замикати їх зовні Ірина не стала — не встигнути. Притримуючи живіт, вона побігла вниз, перескакуючи сходинки. Вовняні шкарпетки ковзали по бетону.
Нагорі грюкнули двері квартири.
— Іро! Зупинися! — крикнув Олег, і луна рознесла його голос під’їздом.
Він перестрибував через сходові прогони. На другому поверсі Ірина почула дихання чоловіка майже в себе за спиною. До першого їй не добігти. Надвір вона не встигне, він схопить її на сходах.
Звернувши вглиб сходового майданчика, вона протиснулася між коробками у вузьку нішу біля сміттєпроводу. Сусіди звалили туди після ремонту старі паковання й будівельне сміття. Ірина присіла, притиснулася до стіни й затулила обличчя руками.
Босі ноги важко затупотіли повз схованку. Олег навіть не повернувся до темного кутка: він був певен, що дружина біжить до виходу. На першому поверсі заскрипіли металеві двері. У під’їзд увірвалися вітер і сніг, а чоловік вискочив надвір.
Живіт звело різким тягучим болем. Ірина обхопила його обома руками й беззвучно вмовляла малюка:
— Потерпи, маленький. Зараз іще не можна. Потерпи, ми звідси виберемося.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.