— Романе, я хочу сказати одну річ. Я не шкодую, що пішла. Це було правильне рішення. Але зла тобі не бажаю. Сподіваюся, ти знайшов хоч якийсь спокій.
Він кивнув.
— Я знайшов те, що заслужив. Ти мала рацію. Я був егоїстом. Ти витягувала наше життя, а я тягнув тебе вниз. Пробач.
Аліна дивилася на нього довго.
— Я давно пробачила. Не заради тебе. Заради себе. Злість руйнує зсередини.
— Дякую. Для мене це багато означає.
— Живи добре, Романе. Бережи себе.
— І ти. Будь щаслива.
Вона кивнула й вийшла з магазину.
Крізь вітрину Роман побачив, як біля входу на неї чекав Віктор Сергійович. Він став трохи сивішим, але тримався так само рівно. Взяв Аліну за руку. На її пальці блиснула обручка.
Роман повільно видихнув.
Отже, вони одружилися.
Добре.
Вона заслуговувала на справжнє щастя. З людиною, яка бачила в ній не зручність, а особистість.
Він купив хліб і пішов додому. Осінь була холодна, листя кружляло під ногами. Роман ішов повільно й думав, що життя справді дає шанси. Але якщо не цінувати їх, воно забирає все без зайвих пояснень.
Удома він увімкнув телевізор, сів у крісло й дивився якийсь серіал, майже не розуміючи змісту. Думки знову поверталися до Аліни.
До тієї, якою вона була поруч із ним: тихої, втомленої, приглушеної.
І до тієї, якою стала: сильної, вільної, щасливої.
Він не допоміг їй стати такою. Він заважав. Віктор Сергійович дав їй те, чого сам Роман ніколи не давав: повагу, простір, підтримку й любов без приниження.
Тепер Роман ясно розумів: він кохав не Аліну. Він кохав комфорт, який вона створювала. Кохав відчуття, ніби він успішний, поки вона непомітно тримала все їхнє життя на собі.
Коли вона пішла, картковий будиночок завалився.
І під ним виявилася порожнеча.
Минуло ще кілька років.
Роман постарів раніше часу. Сивина, втомлений погляд, зморшки, які не розгладжувалися навіть після відпочинку. Він і далі працював на складі. Йому пропонували підвищення, але він відмовився…
