Кар’єра більше не мала значення. Він ніби просто відпрацьовував решту строку свого життя.
Іноді в ділових новинах миготіла компанія, де працювала Аліна. Організація зростала, відкривала філії, запускала великі проєкти. Аліна входила до керівництва. Її фотографії з’являлися в інтерв’ю і статтях: упевнена, красива, спокійна.
Роман не злився і не заздрив.
Він просто визнавав факт: вона побудувала життя без нього. І це життя виявилося в багато разів кращим за те, що було поруч із ним.
А він жив у маленькому місті сам, зі спогадами про те, як усе могло скластися інакше.
Якби він був іншим.
Якби цінував.
Якби кохав.
Але він не був іншим. Не цінував. Не кохав.
І отримав самотність, сірі вечори й порожнечу там, де могло бути щастя.
Одного разу, років через десять після розлучення, Роман сидів на балконі й курив, дивлячись на захід сонця. Він подумав про Аліну.
Чи пам’ятає вона його взагалі? Чи він давно став для неї помилкою молодості, закритим епізодом, старим шрамом, який уже не болить?
Напевно, так і було.
І це справедливо.
Він не заслуговував місця в її пам’яті. Лише забуття.
Роман загасив цигарку, повернувся до квартири й ліг спати. Перед тим як заплющити очі, він поставив собі старе запитання: що б він змінив, якби міг повернутися назад?
Відповідь була одна.
Усе.
Абсолютно все.
Але час не повертається назад. І другого шансу не дає тим, хто розтоптав перший.
А Аліна того вечора сиділа у своєму кабінеті й підписувала документи. Віктор Сергійович увійшов із чашкою чаю.
— Знову працюєш допізна?
— Закінчую звіт. Ще трохи…
