Він поставив чашку поруч, нахилився й поцілував її в маківку.
— Не засиджуйся. Удома вечеря чекає.
— Пів години. Обіцяю.
Він вийшов.
Аліна допила чай і подивилася у вікно. Місто сяяло вогнями. За склом шуміло життя — велике, яскраве, справжнє.
Вона була щаслива.
По-справжньому.
Уперше за багато років.
Роман майже не з’являвся в її думках. Він був закритою сторінкою. Помилкою, яка навчила її цінувати себе й не плутати терпіння з любов’ю.
Не більше.
Аліна вимкнула комп’ютер, зібрала речі й вийшла з кабінету. Віктор Сергійович чекав на неї біля ліфта. Вони спустилися разом, сіли в машину й поїхали додому.
Там на них чекали тепло, спокій, вечеря, розмови й життя, яке вони побудували разом.
На рівних.
Як партнери.
Як люди, які вміють берегти одне одного.
А Роман залишився у своєму маленькому місті — з порожнечею всередині, з пам’яттю про жінку, яку втратив, і з розумінням, що сам довів усе до кінця.
Життя буває справедливим не тому, що милосердне. А тому, що повертає людині її власні вибори.
Аліна отримала свободу, повагу і щастя.
Роман отримав самотність, яку сам створював роками.
Кожен опинився там, куди привели його вчинки.
Вона піднялася.
Він залишився внизу.
І це вирішила не доля.
Це вирішили вони самі.
