За два дні вона померла уві сні.
Роман ховав її майже сам. Прийшли сусіди, далекі родичі, колеги, Інга. Вона була поруч, допомагала з організацією, мовчки підтримувала.
Після похорону Роман повернувся в порожню квартиру. Сів на диван і довго дивився в одну точку.
Йому було сорок. Половина життя позаду.
Що він зробив? Втратив дружину. Втратив кар’єру. Втратив себе.
Чи знайшов щось нове? Радше ні. Просто навчився жити з наслідками.
Інга запропонувала:
— Переїжджай до мене. Ми обоє самі. Навіщо тобі сидіти в порожній квартирі?
Роман відмовився.
Він не міг починати стосунки. Після Аліни всередині ніби нічого не залишилося. Не кохання — пам’ять про втрату. Але й вона займала весь простір.
Минуло п’ять років після розлучення.
Роман працював, жив сам, іноді пив чай з Інгою, ні про що не мріяв. День змінював день. Без великих цілей, без колишньої злості, без надії.
Одного осіннього дня він зайшов до магазину купити хліба. Біля каси випадково зачепив жінку плечем.
— Вибачте, — сказав він і підвів очі.
І завмер.
Аліна.
Вона теж упізнала його. На секунду зупинилася, потім спокійно кивнула.
— Здрастуй, Романе.
— Привіт.
Вони стояли мовчки. Черга за спиною почала невдоволено шуміти. Аліна відійшла вбік, Роман пішов за нею.
— Ти тут? — спитав він.
— У справах. Відкриваємо представництво. Я курую процес.
— Зрозуміло.
Вона уважно подивилася на нього.
— Ти змінився.
— Ти теж. Хоча ні. Ти просто стала собою.
Аліна ледь усміхнулася.
— Можливо.
Настала пауза.
— Як ти живеш? — спитала вона.
— Звичайно. Працюю. Сам. Мама померла кілька років тому.
— Співчуваю.
— Дякую.
Аліна помовчала…
