Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

В очах Дружка Роман побачив власне відображення. Вовк, який зупинився між лісовою глушиною та людським світом, наче показував йому його ж страхи. Сам Роман теж боявся повернення, теж не знав, що чекає на нього серед людей.

— Давай усе-таки щось вигадаємо, — не поступався він. Озирнувся. — Можна ж село обійти. Он яр, ним дістанемося до твого брата з іншого боку. Там будинків менше.

Старий подивився туди, куди він указував, але впевненості в його погляді не було.

— Спробувати можна. Тільки гак чималий вийде. До темряви не встигнемо.

— Встигнемо, — твердо відповів Роман. — Я швидко ходжу.

Вони пішли в обхід, залишаючи село всередині широкої дуги. Дружок трохи заспокоївся: зустріч із великою кількістю людей відкладалася. Тепер він дріботів попереду, принюхуючись і прислухаючись до незвичних запахів і звуків.

До самотньої хати на околиці Горобинців дісталися вже на заході сонця. Серед старих сосен, на підвищенні, вона більше скидалася на мисливське зимів’я, ніж на сільську хату. Міцний частокіл оточував двір із господарськими будівлями та лазнею. Усе тут було влаштовано ґрунтовно, наче господар звик у всьому покладатися на власні сили.

— Прийшли, — видихнув Денис Федорович. — Тут живе мій брат, Віктор Федорович. На три роки старший за мене, а ще й досі міцний. У селі його поважають.

Біля хвіртки вовк знову зупинився. В очах з'явився колишній страх; зробити наступний крок Дружок не наважувався.

— Стій! Хто там? — хрипко долинуло з ґанку.

На порозі стояв високий сивий чоловік із рушницею. Роки не зігнули його: тримався він рівно й упевнено.

— Денис, це ти, чи що?

— Я, брате, я. Опусти рушницю, не на ведмедя вийшов.

Віктор Федорович недовірливо оглянув прибулих, проте ствол опустив. Тут він помітив звіра, що застиг у тіні дерев, і примружився.

— А це ще хто у вас? Ти що, вовка до мене привів?

— Вовка, та не простого, — спокійно озвався Денис Федорович. — Він людину від ведмедя врятував. А людина потім його виходила, — він кивнув на Романа. — Тепер вони майже брати.

— Ну й справи в тебе, Денисе, — похитав головою старший брат. — Я сподівався, з роками порозумнішаєш, а ти все чудиш.

Проте він не сердився. У голосі чулося звичне бурчання людини, яка давно змирилася з дивацтвами молодшого брата.

— Гаразд, заходьте, — махнув він рукою. — І свого звіра ведіть. Тільки до курника його не підпускайте. Півень у мене злий, очі видзьобає — йому хоч вовка подавай, хоч ведмедя.

Наче зрозумівши, що увійти дозволено, Дружок обережно рушив за людьми на подвір'я. Він майже тулився до ніг Романа й на кожен незнайомий звук відповідав нервовим рухом вух.

Усередині місця виявилося більше, ніж можна було припустити ззовні. Майже третину кімнати займала велика піч; у кутку висіли ікони, підлоги були чисто вишкребені. Оленячі роги, рисяча шкура та опудало глухаря прикрашали стіни. Тут відчувалися достаток і звичне для господаря доладне життя поряд із лісом.

— Влаштовуйтеся, — буркнув Віктор Федорович. — Спершу повечеряємо, потім розкажете, з чим прийшли.

З печі він дістав горщик запашної юшки, нарізав товстими скибами домашній хліб. На столі з'явилися солоні гриби та квашена капуста. Роман лише тепер відчув, як зголоднів у дорозі. Після довгих місяців мізерної їжі ці запахи були незвичними; від передчуття аж зводило живіт.

Вовк теж втягував носом повітря, проте настороженості не втрачав і від Романа не відходив.

— І йому дай чогось, — попросив Денис Федорович. — Нехай поїсть.

Господар зітхнув, сходив до льоху й приніс великий шматок в'яленого м'яса. Кинув вовкові, та той не накинувся на частування, продовжуючи пильно стежити за незнайомою людиною.

— Кмітливий, — схвально пробурчав Віктор Федорович. — Не хапає що попало в чужого. Їж, їж, не бійся. Гостей я не трую, навіть якщо вони приходять на чотирьох лапах.

За вечерею брати майже не розмовляли. Перекидалися короткими зауваженнями про погоду, про те, яким буде врожай, про сільські дрібниці. Віктор Федорович іноді з цікавістю поглядав на Романа, але ні про що не питав. Наче за неписаним лісовим звичаєм залишав гостеві право самому вирішити, що розповісти про себе.