Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

— Ну, тепер кажіть, навіщо прийшли. Не думаю, що Денис раптом надумав навідатися до мене без жодної справи.

Денис Федорович розповів коротко. У подробиці минулого Романа не вдавався; пояснив лише, що з'явилася можливість домогтися реабілітації й тепер треба зв'язатися з людьми в столиці.

— Зрозуміло, — промовив Віктор Федорович, задумливо погладжуючи бороду. — Живіть скільки буде потрібно. Хоч тиждень, хоч місяць, місця вистачить. А з твоєю справою… — Він подивився на Романа. — Завтра збираюся до райцентру. Є в мене там знайомий у прокуратурі. Хороша людина, теж воював. Якщо хтось і допоможе, то він. Подзвонити можна з нашої пошти, телефон там є. Зв'язок, щоправда, не завжди налагоджується, але спробувати варто.

— Дякую, Вікторе Федоровичу. Я в боргу не залишуся.

— Облиш, які борги, — відмахнувся господар. — Денис мені брат. Його друг — мій друг. От тільки вовк… — Він із сумнівом поглянув на Дружка, який улігся біля ніг Романа. — Як би не вийшло неприємностей. Собак у селі повно, та й вовків тут не шанують. Дізнаються, що тримаю в себе сірого, — і що тоді?

— Не так уже він і схожий на вовка, — зауважив Денис Федорович. — Радше на велику лайку. Якщо спитають, скажемо: мисливський пес загубився, прибився з лісу.

Віктор Федорович недовірливо похитав головою, проте сперечатися не став.

— Ну, спробуємо. Тільки за ворота поки не випускайте. Нехай освоїться.

На тому й порішили. Романові з Дружком відвели маленьку літню кімнату в прибудові. Там було прохолодніше, зате ніхто не заважав. На широкій лаві лежав старий овечий кожух; Роман влаштувався на ньому, але довго не міг заснути.

Нічне село звучало незвично. Гавкали собаки, мукали в хліву корови, здалеку долинав гул дизеля на лісопильні. Біля лави лежав Дружок, не змикаючи очей, поклавши голову на лапи. Він насторожено стежив за дверима, наче звідти могла прийти небезпека.

— Чого ти, дурненький? — прошепотів Роман, погладжуючи жорстку шерсть на його шиї. — Тут тебе не скривдять. Я не дозволю.

А сам упевненості в цих словах не відчував. Після довгого відлюдництва людський світ лякав його не менше, ніж вовка. Неясна тривога заважала заснути. А раптом Денис Федорович помилився? А раптом за обіцянкою перегляду справи ховалася пастка й замість свободи попереду знову в'язниця?

Він прокрутився пів ночі й задрімав лише під ранок. Знову наснився дивний сон: старий мисливець на пагорбі, але вже не сам. Біля нього стояв вовк. Денис Федорович говорив, а вітер знову відносив слова, не даючи їх розчути. Звір був наче Дружок, тільки не кульгавий. Жовті очі дивилися просто на Романа, наче вовк намагався щось йому сказати.

Хтось трусив його за плече. Розплющивши очі, Роман побачив Дениса Федоровича, який схилився над ним.

— Вставай, синку. Віктор із райцентру повернувся. Новини привіз.

У головній кімнаті за столом сидів господар. Кремезний, похмурий, наче грозова хмара. Перед ним лежала потерта папка з паперами. Щойно Роман переступив поріг, Віктор Федорович зажадав:

— Розповідай. Хто ти насправді? Що накоїв?

— Вікторе, не починай, — зупинив його Денис Федорович. — Хороша він людина. Обставини ж…

— Нехай сам відповідає, — перебив старший брат. — Я в прокуратурі з Андреїчем говорив. Показав твій папір, а він мені ось це приніс.

Долоня Віктора Федоровича опустилася на папку.

— Ордер на арешт. Добровольський Роман Вікторович, колишній майор спеціального підрозділу. Перевищення повноважень, що призвело до загибелі мирних жителів. І ще… — Він розкрив папку. — Втеча з-під варти, напад на конвой. Троє тоді загинули, Романе Вікторовичу. Троє співробітників поліції.

Роман хитнувся, наче дістав удар. Чого завгодно він міг очікувати, тільки не такого обвинувачення.

— Неправда, — хрипко сказав він. — На конвой я не нападав. Машина перекинулася на гірській дорозі. Отямився — усі вже були мертві. Тому я й утік, бо боявся: ще й їхню смерть на мене повісять.

— Можливо, — кивнув Віктор Федорович. — Андреїч теж каже, справа темна. Але жодних паперів про перегляд до прокуратури не надходило. І безпеку тобі ніхто не обіцяв. Денисе, що скажеш? — Він пильно подивився на брата. — Як це розуміти?