Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

— Не може такого бути, — прошепотів він. — Мені обіцяли. Клялися, що все чесно. Там же печатки, справжній документ…

— Підробка це, твій документ, — жорстко промовив Віктор Федорович. — Андреїч одразу побачив. Печатка не та, справи з таким номером узагалі немає. Хто тобі цей папір дав, Денисе? І де ти насправді пропадав увесь рік?

Старий зсутулився, похнюпився, наче враз постарів на десять років. Довго сидів мовчки. Потім підвів очі на Романа.

— Прости мені, синку. Нас обох обманули. І тебе, і мене.

— Хто обманув? — тихо спитав Роман, відчуваючи, як усередині все холоне.

Денис Федорович важко ковтнув. Слова давалися йому насилу.

— Ті, в кого я був. Я не все тобі розповів. Вони мене катували. Вимагали, щоб я тебе до них привів. Спершу я не погоджувався, а потім… — Голос здригнувся й зірвався. — Старий я для такого. Не витримав. Погодився. Вони мені цей папір дали, запевняли, що справжній. Що тобі нічого не загрожує.

Роман слухав, і всередині в нього все оберталося на кригу. Єдиний друг, людина, якій він беззастережно вірив, зрадив його. Сам привів у пастку.

— І ти їм повірив? — Голос Романа звучав глухо.

— Повірив, — зізнався Денис Федорович. — Або хотів повірити… А може, втомився переховуватися, синку. Все боявся, що вони знову мене знайдуть. Прости старого. Якщо зможеш, прости.

Відповісти Роман не міг: слова не проходили крізь клубок у горлі. Він мовчки повернувся й вийшов. Треба тікати, зараз же, поки ще можна, — ця думка заглушала все інше.

Біля ґанку літньої кімнати його зустрів Дружок. Тихо заскигливши, вовк притулився до його ноги; здавалося, звірові не потрібні пояснення й він підтримував людину як умів.

— Ідемо. Зараз, — сказав Роман і взяв із лави наплічник.

Збори забрали небагато часу — речей у нього було мало. Він закинув наплічник на плечі й обернувся до виходу. У дверях, тримаючи рушницю, стояв Віктор Федорович.

— Не дурій, — спокійно промовив старий. — Ніч надворі. Куди ти зібрався?

— Куди завгодно, аби подалі звідси. І не здумайте мене затримувати.

— Не збираюся. Тільки спершу вислухай. — Віктор Федорович знизав плечима й, на подив Романа, звільнив прохід. — Андреїч каже, тебе розшукує не прокуратура. За тобою полюють інші люди, може, колишні товариші по службі. І справа не в загиблих мирних жителях. Є якась таємна історія, про яку ти знаєш надто багато.

Роман зупинився. З усього, в чому йому довелося брати участь, таємним було лише те злощасне звільнення заручників. Але що там могло лишитися такого, заради чого його треба було знищити стільки часу потому?

— Я нічого не розумію, — сказав він. — Бойовики захопили школу з дітьми. Ми пішли на штурм, усе зірвалося, заручники загинули. Винним зробили мене. Де тут таємниця?

— Мені це невідомо. — Старий знову знизав плечима. — Знаю лише, що люди, які йдуть за тобою, впливові й небезпечні. Андреїч радить негайно з'явитися до прокуратури. За його словами, зараз там найнадійніше: закон тебе захистить.

— Закон… — Роман гірко всміхнувся. — Знайомий я з його захистом. Ні вже, дякую. Краще піду назад до лісу. Там до мене не дістануться.

— Захочуть — дістануться, — похитав головою Віктор Федорович. — Руки в таких довгі, пам'ять теж добра. Втім, вирішувати тобі, затримувати не стану. Тільки перед тим, як підеш, зрозумій одну річ: Денис злякався, це правда. Але зла він тобі не бажав. Його змусили, а тепер він сам собі місця не знаходить.

— Передайте, що я розумію. Зла на нього не тримаю. Але тут не залишуся.

Роман ступив до дверей; Дружок відразу рушив слідом, не відстаючи ані на крок.

— Хоч звіра залиш, — раптом запропонував Віктор Федорович. — Куди тобі з ним? Лапа поранена, тільки тягарем тобі буде.

Роман повернувся й пильно подивився на старого.

— Люди мене зрадили. Він — ні. Піде зі мною.