Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

— А сам він захоче? Не піде від нас дорогою?

Наче запитання призначалося йому, вовк підвівся й попрямував до дверей. Звідти озирнувся на обох: наче підганяв — чого стоять, час іти.

— Бачиш, — усміхнувся Денис Федорович. — Буває, звір краще за нас міркує. Знає, де його дім.

Вони йшли вже три дні. Денис Федорович упевнено обирав дорогу поміж хащами й улоговинами, наче під ногами в нього тяглися незримі, відомі лише йому стежки. Дружок тримався поруч, іноді вибігав розвідати шлях, але незмінно повертався до супутників.

Весна прийшла до лісу раптово. Ще вчора навкруги лежали глибокі сніги — і ось уже заспівали струмки, набрякли бруньки, теплий вітер приніс запах землі, що прокидалася. На привалах біля вогнища Роман слухав розповіді старого. У молодості той був геологом, шукав руду в цих самих горах, потім служив єгерем у заповіднику. Вийшовши на пенсію, покинув людей і оселився в лісовій глушині.

— А сім’я в тебе була? — якось запитав Роман і сам здивувався, що раніше жодного разу про це не заговорив.

— Була.

Більше старий нічого не додав. Лише надвечір, коли вони влаштувалися на нічліг під кам’яним навісом, Денис Федорович сам повернувся до полишеної розмови.

— Дружину звали Ларисою. І син був, Ярослав. Ім’я йому дали на честь мого батька.

— Що з ними сталося? — обережно запитав Роман.

— Загинули. У 1990 році поїзд зійшов із рейок. Багато людей тоді не стало.

Денис Федорович дивився у вогонь. У його очах танцювали відблиски полум’я, і від цього очі старого ставали схожими на вовчі, на очі Дружка.

— Пробачте. Я ж не знав, — тихо сказав Роман.

— Нічого, — відмахнувся той. — Давнє лихо. Уже не так болить, але зовсім не відпускає. Мабуть, і не відпустить. — Він підкинув у вогонь гілок. — От же ж насмішка: після їхньої смерті я сюди пішов, думав сховатися від пам’яті, від болю. А в тиші все стало ще гострішим. Із цим минає день, і кожна хвилина.

— Тоді чому ти не повернувся назад, до людей?

— Пізно було, — Денис Федорович знизав плечима. — Звик. Та й зрозумів я дещо за цей час. Смертю не все закінчується. Душі тих, хто пішов, залишаються поруч із нами. Треба лише зуміти їх почути.

Роман промовчав. Йому доводилося дізнаватися про дивну віру людей, які довго жили в лісі. У ній християнство перепліталося з язичництвом і власними одкровеннями, що народжувалися в нескінченній розмові з природою.

— Ти не думай, я не з’їхав з глузду, — раптом усміхнувся Денис Федорович, наче вгадав його думки. — Самотність кожен по-своєму переносить. Один до Бога звертається, другий розмовляє з померлими рідними. А я з лісом розмовляю. І він мені відповідає.

Дружок, що лежав біля них, підвів голову. Дивлячись туди, де за вогнищем темнів ліс, він тихенько заскавчав.

— Ось і зараз, — з дивною усмішкою сказав старий. — Чуєш?

Роман прислухався щосили. Потріскували гілки у вогні, далеко ухала сова — більше нічого.

— Ні, — зізнався він. — А що я маю почути?

— Неважливо, — Денис Федорович похитав головою. — Захочеш — навчишся.

Наступного дня перед Романом з’явилася стара похилена табличка: «Горобинці». За нею відкривалося село — десятки будинків біля підніжжя пагорба, маленька церква з блискучим куполом. На полі вже працювали трактори.

До узлісся Дружок дійшов разом із ними, але далі не рушив. Він тривожно втягував повітря, притиснувши вуха; шерсть на загривку стала дибки. Усе його тіло виказувало сильне занепокоєння.

— Не піде, — сказав Денис Федорович. — Людей почув. Йому страшно.

Роман присів перед вовком навколішки й провів рукою по напруженій спині.

— Ти чого, друже? Стільки пройшов, а тепер несміливишся?

Дружок жалібно скавчав, переводив погляд із людини на село й назад. Здавалося, в ньому боролися бажання залишитися з Романом і давній звіриний страх перед незнайомими запахами людського житла.

— Може, нехай тут зачекає? — запропонував Роман. — Потім за ним прийдемо.

Денис Федорович задумливо почухав бороду.