Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

Щось у його голосі змусило Романа підкоритися. Він опустився на табурет.

— Без гарантій я б із цією розмовою до тебе не прийшов. Подивися сюди.

З внутрішньої кишені Денис Федорович дістав потертий шкіряний гаманець. У ньому лежав складений учетверо аркуш з офіційною печаткою. Старий витяг його.

— Офіційний лист із Генеральної прокуратури. Ось що тут написано: «Справу Романа Вікторовича Добровольського переглядають за нововиявленими обставинами. Громадянинові Романові Вікторовичу Добровольському гарантується повна безпека в разі явки для надання свідчень».

У Романа тремтіли руки, коли він брав аркуш. Підпис, печатка — усе мало достеменний вигляд. Він дивився на папір і не знаходив слів. Таке здавалося немислимим; неможливо було відразу повірити, що перегляд справи справді почався.

— Чому вони вирішили повернутися до цієї справи? — запитав він нарешті.

Денис Федорович знизав плечима.

— Цього не знаю. Може, в когось із твоїх колишніх товаришів по службі прокинулася совість, нарешті розповів. Може, ще щось відкрилося. Але тобі дають можливість: очистити своє ім’я. Я б на твоєму місці нею скористався.

Роман мовчав. Три роки він прожив наче зацькований звір: лякався шелестів, уникав зустрічей, переховувався в глушині. За ці три роки нормальне життя встигло забутися. І тепер йому пропонували повернутися до нього — наче це ще було можливо. Повірити в те, що відбувається, він поки не міг.

— Я не знаю… — вимовив він. — Усе надто несподівано. Мені треба подумати.

— Звісно, подумай, — кивнув Денис Федорович. — Не квапитиму. Тільки зрозумій: нескінченно чекати там не можуть. Люди заради тебе ризикують і чекають відповіді.

Дружок підвівся, шкутильгаючи підійшов до Романа й поклав морду йому на коліна. У жовтих очах, що дивилися просто йому в очі, ввижалося щось мудре, майже людське.

— Дивись, навіть звір тобі пораду дає, — усміхнувся Денис Федорович.

— А звір рідко помиляється.

Майже всю ніч Роман перебирав те саме: повернутися до людей означало повірити чиновникам, яких він навіть не бачив, поставити на кін свободу, а може, й життя. Думки кружляли, не даючи заснути. Тут він навчився виживати, звик до самотності. Та заради чого було лишатися? Хіба про таке життя мріяв хлопчина, який вступав до військового училища? Тоді попереду ввижалися подвиги, слава — аж ніяк не це добровільне вигнання.

На ранок сумніви скінчилися. Перші сонячні промені щойно проникли в маленьке вікно метеостанції, а Роман уже складав старий рюкзак. Збори виявилися недовгими: книжка віршів, компас, мисливський ніж, змінний одяг та трохи в’яленого м’яса. Усім його пожиткам місця вистачило з надлишком.

Прокинувшись, Денис Федорович мовчки стежив за ним. Роман застебнув останню пряжку, і старий кивнув:

— Отже, надумав.

— Надумав. Якщо обдурять — мені однаково нічого втрачати. А раптом не обдурять…

Продовжити Роман не зміг. Можливість жити, як раніше, здавалася настільки неймовірною, що він не наважувався вимовити це вголос.

— Правильно вирішив, — сказав Денис Федорович, підводячись, і міцно обійняв його. — Якби я був на твоєму місці, теж пішов би.

— Ти зі мною? Чи тут залишишся?

— Куди ж я тебе самого відпущу? — усміхнувся старий. — Хто дорогу покаже? Та й за тим, щоб усе по правді було, треба наглянути.

Дружок сидів біля печі й уважно спостерігав за ними. Роман підійшов, опустився перед ним навколішки, обхопив руками вовчу шию.

— Ну що, брате, час прощатися. Пробач: кличуть мене люди назад. Може, й справді заслужив я прощення.

Вовк тихо заскавчав і лизнув його в щоку.

— А тобі самому вирішувати. Хочеш — іди до лісу, шукай іншу зграю. Хочеш — живи тут. Полювати ти вмієш, лапа хоч і шкутильгає, та служить. Прогодуєшся.

— З нами він піде, — несподівано промовив Денис Федорович. — Уже відвик від дикого життя. Сам не виживе.

— Як це з нами? — здивувався Роман. — Ми ж до міста збираємося. Що йому там робити?

— До міста ще дістатися треба, — старий похитав головою. — Спершу зайдемо в Горобинці, до мого брата. У нього там хата осторонь від усіх. Поживемо, доки не зв’яжемося з потрібними людьми. А вовка брат не вижене, йому до таких див не звикати.