Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

Роман здригнувся. Він знав, чим оберталася зустріч із людьми в цивільному для тих, кого вони забирали.

— На якійсь своїй базі три місяці тримали, усе допитували, — казав старий. — Потім, видно, переконалися: звичайний відлюдник, старий і є старий. Відпустили. Та тільки до метеостанції діставайся сам. Вертоліт їм, бачте, терміново знадобився в іншому місці. От я останні місяці й поневірявся, то тут жив, то там. Добре хоч ліс знаю як свої п’ять пальців.

— Але чому ти одразу після звільнення не пішов додому? — насупився Роман.

— Коли відпустили, уже перший сніг випав. Не той у мене вік, щоб швидко ходити. Та й голодним не побредеш: полюванням підробляв, у селах хутро на їжу міняв. Так і вийшло, що тільки тепер дійшов.

Замовкнувши, Денис Федорович втупився у вогонь у печі. Романові здавалося, що він чогось недоговорює, але витягати з нього зізнання не хотілося. На свої таємниці кожен мав право, надто людина, що стала йому ближчою за рідного батька. Дружок лежав біля печі, поклавши голову на лапи, й уважно слухав; зрідка тихо поскавчував, наче вставляв зауваження до їхньої розмови.

— Молодець ти, синку, — раптом сказав старий, озираючи житло. — Я, зізнатися, боявся, що сам не витримаєш. А ти витримав, та ще й вовка приручити зумів. Не кожному таке до снаги.

— Це він мене приручив, — усміхнувся Роман. — Підібрав я його з перебитою лапою, а він мені за допомогу сторицею віддячив. Якби не Дружок, я б тут, мабуть, збожеволів на самоті.

— У лісі самому не вижити, — кивнув Денис Федорович. — Усі від когось залежать. Людина від звіра, звір від людини. Місцеві старі кажуть: ліс — одна жива істота, а ми лише його частинки.

Роман згадав сон і слова наставника: «У лісі немає одинаків. Усе тут пов’язане».

— Знаєш, коли ти пропав, я хотів усе кинути й здатися, — несподівано для себе заговорив він. — Вирішив, що сам не впораюся. А потім подумав: так я і тебе зраджу, і себе. Тому й залишився.

— Правильно зробив, — твердо відповів Денис Федорович. — Нема на тобі вини, синку. Я про той випадок усе знаю. Судити треба було тих, хто наказ віддавав, а не тебе. Ти солдат, наказ виконував.

— Звідки?.. Звідки ти знаєш? — голос Романа прозвучав напружено.

Про заручників, про трибунал, про те, що сталося того дня, він старому не розповідав. Казав лише, що його переслідують і звинувачують у злочині, якого він не скоював. Подробиць Денис Федорович від нього чути не міг.

— Люди розповіли, — ухильно озвався той. — Ті, хто бажає тобі добра.

— Які люди? — Роман насторожився.

— Не лякайся, синку. Видавати тебе ніхто не збирається, забирати теж. Допомогти хочуть. Є люди, яким важливо очистити твоє ім’я, повернути тебе до нормального життя.

Роман недовірливо похитав головою.

— Ніхто такого зробити не зможе. Ні в кого не вистачить влади. Трибунал офіційно засудив мене до дванадцяти років суворого ув’язнення. А після втечі ще й оголосили в розшук.

— А я тобі кажу, зможуть, — уперто заперечив старий. — Усе змінюється. Ті, хто тоді розпоряджався, більше не при справах, прийшли інші. Багато чого тепер розбирають наново. І той бій у селищі теж.

— Не може бути, — прошепотів Роман. — Надто вже добре виходить. Так не буває.

— Якби я не був певен, то й не казав би. — Денис Федорович поклав зморшкувату долоню йому на плече. — Через мене хотіли з тобою зв’язатися. Тому так довго й тримали. Потім погодилися відпустити, якщо я передам тобі пропозицію.

— Яку пропозицію? — хрипко запитав Роман.

— Повернутися й дати свідчення. Розповісти, як усе було того дня, які накази ти отримував. Тільки виступатимеш свідком, а не обвинуваченим. Після цього — реабілітація. Звання повернуть, нагороди повернуть. Станеш вільною людиною.

Роман так різко схопився, що Дружок тривожно підвів голову.

— Казки! — вигукнув він. — Та хто слухатиме втіклого в’язня? Кому потрібна моя правда? Краще тут, у лісі, померти, ніж знову потрапити за ґрати!