Додому я повернувся майже спокійним. Принаймні зовні. Усередині все ще горіло, але цей вогонь уже не метався безладно, а збирався в одну точку. Я не влаштував Марині скандалу, коли вона прийшла пізно. Навіть не спитав, де була. Вона, здається, здивувалася моїй мовчазності, але вирішила, що їй пощастило. Нехай так. Мені потрібен був час.
Увесь наступний тиждень я продумував, як вчинити. Я не хотів бійки, не хотів криків, не хотів принижуватися перед ними запитаннями. Мені хотілося, щоб правда вийшла назовні сама, у такій формі, від якої їм не буде куди сховатися. Я знав, що Марина знову піде в п’ятницю. Знав, що Богдан чекатиме її у себе. Їхня впевненість у безкарності стала моєю головною перевагою: якщо я не здійняв галасу минулого разу, отже, вони вирішать, що все залишилося таємницею.
Я запросив сусідів до нас на вечір. Сказав, що давно не збиралися, що погода налагоджується, можна посмажити м’яса, посидіти у дворі. Ніхто нічого не запідозрив. Люди охоче погодилися: весна вже набирала сили, вечори ставали м’якшими, а після довгих тижнів кожен був радий звичайній сусідській зустрічі. Я готував стіл, діставав посуд, перевіряв вугілля й ловив себе на тому, що рухаюся надто спокійно. У цьому спокої було щось моторошне навіть для мене самого.
Коли настала п’ятниця, Марина знову зібралася як завжди. Ні тремтіння в руках, ні зайвої обережності, ні тіні страху. Вона була впевнена, що все під контролем.
— Знову до своїх? — спитав я, стоячи у дверях кухні.
— Звісно, — відповіла вона й усміхнулася. — Можу затриматися. Ти не нудьгуй.
Вона поцілувала мене в щоку, наче нічого й не було, і пішла. Я дочекався, доки кроки стихнуть за хвірткою, потім узяв телефон і нагадав сусідам, що стіл готовий. До восьмої вечора двір поступово наповнився голосами: люди сміялися, обговорювали город, роботу, погоду, чекали шашликів. Для них це був звичайний вечір. Для мене — очікування хвилини, заради якої все й затівалося.
Я розумів, де зараз Марина, у кого вона у дворі і як близько Богдан, найімовірніше, підійшов до власної ганьби, навіть не підозрюючи про це. Коли гості вже розійшлися по двору й зайнялися розмовами, я тихо відлучився. До Богданової лазні було недалеко. Я підійшов з того боку, де мене не було видно з дороги, і зробив те, що задумав: підпер двері зовні, щоб вони не відчинилися зсередини. Усе сталося швидко, майже буденно. Потім я повернувся до себе, взяв чашку, удав, що просто перевіряв м’ясо, і став чекати.
Хвилини тягнулися повільно. Я чув сміх сусідів, потріскування вугілля, дзвін посуду. Зовні вечір був теплим і мирним. Але десь через два будинки, у розпеченій дерев’яній коробці, двоє людей поступово розуміли, що звична таємна зустріч перестала бути звичною. Я дивився на годинник і відчував, як усередині підіймається не радість навіть, а дивна, важка певність: скоро все закінчиться…
