За якийсь час я підвівся з-за столу. Розмови стихли не одразу, але кілька людей повернулися до мене.
— Друзі, — сказав я якомога невинніше, — мало не забув. Богдан начебто обіцяв один сюрприз показати. Треба б до нього зазирнути, поки м’ясо доходить.
Сусіди пожвавішали. Богдана всі знали: він справді любив майструвати, хвалитися новими пристроями, показувати, що зробив у дворі. Хтось засміявся, хтось підколов його заочно, мовляв, знову щось вигадав. Ми всією компанією рушили до його будинку. Я йшов попереду й відчував, як кожен крок ніби відміряє останні секунди старого життя.
Уже біля паркану стали чутні глухі удари. Спершу на них майже не звернули уваги: компанія шуміла, хтось говорив голосно, хтось сміявся. Потім із глибини двору долинув приглушений крик.
— Відчиніть! Гей! Хто там? Випустіть!
Люди замовкли. Удари стали сильнішими, квапливішими. Ще один голос, жіночий, зірваний і наляканий, прорізав вечір. Сусіди перезирнулися. На обличчях спершу з’явилося нерозуміння, потім тривога, потім та сама цікавість, яка завжди народжується там, де відбувається щось незвичне й незрозуміле.
— Схоже, сюрприз уже сам проситься назовні, — сказав я.
Я підійшов до дверей лазні й прибрав те, що їх утримувало. Двері розчахнулися майже одразу. Зсередини вискочили Марина й Богдан — червоні, мокрі, розпатлані, з розгубленими обличчями людей, яких раптом висмикнули зі схованки на яскраве світло. Вони жадібно хапали повітря, кліпали, озиралися й не одразу зрозуміли, чому перед ними стоїть не одна людина, а майже вся сусідська компанія.
Ця картина врізалася мені в пам’ять так ясно, ніби хтось зупинив час. Марина притискала до себе сумку, волосся вибилося з-під резинки, на обличчі змішалися жар, страх і сором. Богдан стояв поруч, не знаючи, куди подіти руки, і виглядав уже не тим упевненим помічником з інструментами, а спійманим хлопчиськом, який уперше зрозумів, що дорослі теж відповідають за свої вчинки. Кілька секунд ніхто не говорив. Потім хтось тихо пирснув, і колом прокотився нервовий смішок.
— Ой, які ви обоє рум’яні, — протягнула Оксана, сусідка з гострим язиком. — Перестаралися з парою?
Хтось позаду хмикнув. Степан, що стояв біля хвіртки, спробував перевести все на жарт:
— Назаре, та ти їх пожалій, зовсім людей розпарив. Зараз іще дим піде.
Сміх став гучнішим, але вже не був добрим. У ньому звучало розуміння. Люди швидко складають очевидне, навіть якщо ніхто не вимовляє головних слів. Марина підвела на мене очі, і я побачив у них прохання, страх, спробу знайти хоч якусь щілину, крізь яку можна вислизнути з ганьби. Але щілини більше не було…
