Я зробив крок уперед і сказав майже спокійно:
— Ну що, Марино, Богдане, приєднаєтеся? У нас м’ясо майже готове.
Богдан ковтнув. Марина відкрила рота, але не змогла одразу вимовити жодного слова. На її обличчі читалася гарячкова робота думки: заперечувати, плакати, втекти, зробити вигляд, що нічого не сталося. Але всі варіанти були однаково жалюгідними. Вони стояли перед сусідами, переді мною, перед власною правдою, і кожен погляд довкола був як ще один удар.
— Назаре, — нарешті видушила Марина, — ти все неправильно зрозумів.
Я навіть усміхнувся. Не голосно, без радості.
— Справді? Тоді поясни. Тільки, будь ласка, так, щоб і мені, і всім іншим стало зрозуміло, чому ти в п’ятницю ввечері опинилася в лазні у Богдана, а не там, куди ходила, як ти казала, з подругами.
Богдан одразу відступив на пів кроку, ніби хотів сховатися за її спиною, але там було не сховатися. Оксана не втрималася:
— Богдане, то ти тепер банні послуги надаєш? Чи тільки за особливими запрошеннями?
Ще хтось із натовпу додав:
— Диви-но, майстер на всі руки. І паркан полагодить, і чужу дружину попарить.
Богдан зблід під червоністю. Він подивився на мене, але погляду не витримав.
— Назаре, послухай, це помилка. Ми просто… Марина зайшла… Я б ніколи…
— Не продовжуй, — перебив я. — Не треба робити з мене дурня ще й зараз. Помилка — це коли людина не туди звернула. А коли вона щоп’ятниці ходить у чужу лазню і бреше вдома, це вже не помилка. Це вибір.
Він замовк. Марина опустила очі. Навколо теж стало тихіше. Сусіди, здається, нарешті відчули, що перед ними вже не смішна сценка і не привід для шпильок, а чуже життя, яке розвалюється. Але відступати було пізно. Правда вже стояла на подвір’ї, червона від жару, мокра, принижена і дуже конкретна.
Я повернувся до Марини.
— І що ти тепер скажеш? Це й були твої п’ятничні посиденьки? Жіночі розмови? Трохи вина? Час непомітно пролетів?
Вона притиснула долоню до губ. Сльози стояли в її очах, але мені вже було важко зрозуміти, від чого вони: від сорому, від страху чи від того, що брехня нарешті перестала бути сховком. Я згадав наші тридцять років, дітей, дім, спільну кухню, її турботу, мої звички, рідкісні родинні вечері, усі ці дні, які ще вранці здавалися частиною міцного життя. Тепер усе це ніби опинилося під тонкою кригою, і крига тріснула одним коротким звуком.
— Ми жили поряд із людьми й думали, що знаємо одне одного, — сказав я вже тихіше, звертаючись радше не до натовпу, а до порожнечі всередині себе. — Думали, що в кожного є дім, сім’я, довіра. А виходить, за сусідською хвірткою може ховатися що завгодно.
Ніхто не відповів. Я озирнувся на людей, утомлено махнув рукою.
— Ходімо. М’ясо вистигне. Не заважатимемо нашим гарячим друзям приходити до тями.
Я розвернувся й пішов назад. Хтось пішов за мною одразу, хтось затримався, кидаючи останні погляди на Марину й Богдана. Вони залишилися стояти біля лазні, розгублені, розчавлені, виставлені перед усіма без жодного пристойного пояснення. Мені здавалося, я мав би відчути тріумф, але замість нього прийшла дивна порожнеча. Я зробив те, що хотів, і все одно всередині нічого не стало цілим…
