Решта вечора минула наче в тумані. Сусіди намагалися поводитися звичніше, ніж могли. Хтось говорив про шашлики, хтось про погоду, хтось нарочито голосно сміявся, але над столом однаково висіла незручність. Люди люблять чужі таємниці, доки вони здаються кумедними. Коли ж таємниця перетворюється на біль, стає ніяково дивитися надто довго.
Марина повернулася додому пізніше. Я не питав, де вона була після того, як ми пішли від Богдана. Вона пройшла до спальні й зачинилася. Богдан зник майже одразу, не промовивши більше жодного слова. Я сидів у вітальні перед каміном. Вогонь потріскував, кидав на стіни тепле світло, а мені здавалося, що в домі стало холодніше, ніж надворі. Усе, до чого я звик, зруйнувалося не з гуркотом, а з тихим внутрішнім клацанням. Просто одного дня дивишся на своє життя й розумієш: колишнім воно вже не буде.
Уранці я вирішив, що розмова неминуча. Мовчання могло тягнутися день, два, тиждень, але воно нічого б не змінило. Марина вийшла зі спальні бліда, з опухлими очима. Вона намагалася готувати сніданок, але рухи в неї були дерев’яні, невпевнені. Чашка дзенькнула об блюдце надто голосно. Вона здригнулася й не подивилася на мене.
Я сів за кухонний стіл, відсунув тарілку.
— Марино, нам треба поговорити.
Вона завмерла спиною до мене. По плечах було видно, що вона чекала цих слів і боялася їх.
— Назаре, я… — почала вона, але голос зірвався. — Я не знаю, як пояснити.
— А ти спробуй, — сказав я. — Тільки без «не так зрозумів». Я бачив достатньо. І сусіди теж.
Вона повернулася. Сльози вже котилися по щоках, хоча розмова тільки почалася.
— Я заплуталася, — прошепотіла вона. — Усе якось вийшло само. Спершу розмови, потім… я сама не зрозуміла, як дозволила цьому зайти так далеко.
— Заплуталася? — повторив я. — У тому, де громадська лазня, а де лазня Богдана? Чи в тому, кому ти тридцять років казала, що він твій чоловік?
Вона заплющила очі, ніби мої слова вдарили її фізично.
— Не треба так.
— А як треба? — спитав я. — Сказати м’якше, щоб тобі легше було? Марино, я не вчора почав помічати, що ти віддаляєшся. Я відчував, що між нами щось змінюється. Але замість того, щоб поговорити зі мною, ти пішла туди. До нього.
Вона сіла навпроти, витираючи обличчя долонями. Якийсь час на кухні було чути тільки її дихання та глухе цокання годинника.
— Мені здавалося, що все стало сірим, — сказала вона нарешті. — Одні й ті самі дні, одні й ті самі розмови, тиша. Я хотіла знову відчути себе… живою. Я не виправдовую себе, Назаре. Просто я справді не хотіла, щоб усе дійшло до цього.
Я дивився на неї й майже не впізнавав. Переді мною сиділа жінка, з якою я прожив більшу частину життя, але її пояснення звучали як голоси з чужої кімнати. Можливо, вона справді відчувала порожнечу. Можливо, їй справді бракувало чогось, про що ми обоє мовчали. Але між утомою в шлюбі й зрадою усе-таки є відстань. Вона цю відстань пройшла сама…
