— Ми могли говорити, — сказав я. — Сваритися, сперечатися, шукати вихід. Ти могла сказати, що тобі погано, нудно, важко, що я став чужим. Та що завгодно могла сказати. Але ти обрала брехню. І щоп’ятниці поверталася додому так, ніби нічого не відбувається.
Марина заплакала сильніше.
— Я винна. Я знаю. Тільки не рубай усе з плеча. Ми стільки років разом. У нас діти. Дім. Усе життя.
— Саме тому болючіше, — відповів я. — Якби це був рік, два, випадкова історія, може, все сприймалося б інакше. Але після тридцяти років я думав, що в нас бодай чесність залишилася.
Вона простягнула руку через стіл, але я не взяв її. Марина помітила це й ніби осіла.
— Я люблю тебе, — сказала вона майже беззвучно. — Справді люблю. Я була дурна. Дай мені шанс, Назаре. Я все виправлю. Я більше ніколи…
— Не треба, — зупинив я. — Не вимовляй обіцянок, яким я все одно не повірю.
Вона дивилася на мене з жахом, ніби тільки тепер до кінця зрозуміла, що наслідки не закінчаться сусідськими смішками. Для неї, мабуть, усе ще існувала надія: перечекати, поплакати, благати, потім поступово повернутися до звичної кухні, до спільних справ, до того дому, де вона знала кожну полицю. Але в мені ця надія померла ще біля паркану Богдана, коли я побачив, як вона зайшла в його хвіртку.
— Я не зможу жити з тобою далі, — сказав я. — Не зможу дивитися й думати, де ти була, кому всміхалася, що приховувала. Довіру не полагодиш, як зламану завісу на дверях. Її не можна підкрутити викруткою і вдати, що все працює.
— Назаре, будь ласка…
— Ми розлучаємося, Марино.
Вона здригнулася так, ніби я вдарив по столу, хоча я навіть не підвищив голосу. Потім закрила обличчя руками й довго плакала. Я сидів навпроти й відчував не злість, не жалість, не тріумф, а втому. Дуже глибоку, майже старечу втому від усіх цих років, які раптом утратили колишній сенс. Коли розмова вичерпалася, я вийшов із кухні. Слова були сказані, і назад їх уже не можна було забрати…
