Після того ранку ми існували в одному домі як чужі люди, змушені ділити стіни. Марина намагалася починати розмови. То підходила ввечері, то затримувалася біля дверей кабінету, то питала, чи не хочу я чаю, хоча раніше в таких питаннях не було прохання про прощення. Тепер кожна її фраза звучала саме так. Вона старалася бути тихішою, турботливішою, уважнішою, але ця раптова м’якість тільки дратувала. Я бачив за нею страх, а не любов.
Кілька днів минули в тяжкому мовчанні. Я погано спав, рано вставав, ішов у двір, порався з чим завгодно, аби менше бачити її. Іноді ловив себе на тому, що згадую нашу молодість, перші роки шлюбу, клопоти з дітьми, облаштування дому, звичайні родинні вечори. Ці спогади були живими, теплими, і тому ранили сильніше. Зрада не стирає минулого. Вона робить минуле сумнівним, ніби хтось заднім числом підмінив у ньому світло.
Марина якось зупинила мене в коридорі.
— Назаре, ми можемо це пережити, — сказала вона. — Люди переживають і гірше. Ми ж не чужі. Я зроблю все, що скажеш. Тільки не закінчуй так.
Я подивився на неї й зрозумів, що всередині не залишилося тієї людини, яка могла б обійняти її й сказати: гаразд, спробуймо. Не залишилося навіть бажання сперечатися.
— Ми вже пережили, — відповів я. — Просто ти помітила це надто пізно.
Вона відступила, як від зачинених дверей. Після цього розмови стали рідшими, але не припинилися зовсім. Вона то плакала, то замикалася в собі, то знову намагалася довести, що любить мене. А я дедалі ясніше розумів: вона боїться не стільки втратити мене, скільки залишитися сама в порожнечі, яку сама ж і відкрила.
Я зателефонував знайомому юристові. Ми давно перетиналися у справах, я довіряв його спокійній діловій манері. Розлучення після тридцяти років шлюбу — річ важка не лише юридично. У ньому доводиться ділити не просто майно, а звички, спогади, спільне повітря. Але тягнути я не хотів. Що довше ми залишалися під одним дахом, то сильніше я відчував, що цей дім перетворюється на місце, де минуле гниє просто на очах.
Марина, коли дізналася, що я почав оформлення, спершу мовчала. Потім спитала:
— Ти справді вирішив остаточно?
— Так.
— І вже нічого не можна зробити?
Я втомлено похитав головою.
— Не можна повернути п’ятниці, які ти в мене забрала. Не можна стерти Богданову хвіртку. Не можна змусити мене знову вірити словам, які я вже чув надто багато разів.
Вона більше не сперечалася. Можливо, вперше за весь цей час вона зрозуміла, що двері зачинені не на емоціях, не від образи, не заради покарання. Вони зачинені тому, що за ними вже нічого не залишилося…
