П’ятнична лазня виявилася для дружини зручною ширмою, аж поки чоловік не дізнався, куди вона ходить насправді

Після того ранку ми існували в одному домі як чужі люди, змушені ділити стіни. Марина намагалася починати розмови. То підходила ввечері, то затримувалася біля дверей кабінету, то питала, чи не хочу я чаю, хоча раніше в таких питаннях не було прохання про прощення. Тепер кожна її фраза звучала саме так. Вона старалася бути тихішою, турботливішою, уважнішою, але ця раптова м’якість тільки дратувала. Я бачив за нею страх, а не любов.

Кілька днів минули в тяжкому мовчанні. Я погано спав, рано вставав, ішов у двір, порався з чим завгодно, аби менше бачити її. Іноді ловив себе на тому, що згадую нашу молодість, перші роки шлюбу, клопоти з дітьми, облаштування дому, звичайні родинні вечори. Ці спогади були живими, теплими, і тому ранили сильніше. Зрада не стирає минулого. Вона робить минуле сумнівним, ніби хтось заднім числом підмінив у ньому світло.

Марина якось зупинила мене в коридорі.

— Назаре, ми можемо це пережити, — сказала вона. — Люди переживають і гірше. Ми ж не чужі. Я зроблю все, що скажеш. Тільки не закінчуй так.

Я подивився на неї й зрозумів, що всередині не залишилося тієї людини, яка могла б обійняти її й сказати: гаразд, спробуймо. Не залишилося навіть бажання сперечатися.

— Ми вже пережили, — відповів я. — Просто ти помітила це надто пізно.

Вона відступила, як від зачинених дверей. Після цього розмови стали рідшими, але не припинилися зовсім. Вона то плакала, то замикалася в собі, то знову намагалася довести, що любить мене. А я дедалі ясніше розумів: вона боїться не стільки втратити мене, скільки залишитися сама в порожнечі, яку сама ж і відкрила.

Я зателефонував знайомому юристові. Ми давно перетиналися у справах, я довіряв його спокійній діловій манері. Розлучення після тридцяти років шлюбу — річ важка не лише юридично. У ньому доводиться ділити не просто майно, а звички, спогади, спільне повітря. Але тягнути я не хотів. Що довше ми залишалися під одним дахом, то сильніше я відчував, що цей дім перетворюється на місце, де минуле гниє просто на очах.

Марина, коли дізналася, що я почав оформлення, спершу мовчала. Потім спитала:

— Ти справді вирішив остаточно?

— Так.

— І вже нічого не можна зробити?

Я втомлено похитав головою.

— Не можна повернути п’ятниці, які ти в мене забрала. Не можна стерти Богданову хвіртку. Не можна змусити мене знову вірити словам, які я вже чув надто багато разів.