Наступний тиждень я прожив мов на голках. Марина ходила по дому, займалася своїми справами, щось готувала, говорила про рахунки, про продукти, про розсаду. Я відповідав спокійно, навіть рівно. Мені було важливо не видати себе. Усередині ж усе стискалося від очікування. Я вже розумів: питати її марно. Вона знайде пояснення, усміхнеться, скаже про подруг, про розмови, про пізній чай. Мені потрібні були не слова. Мені потрібно було побачити самому.
П’ятниця настала швидше, ніж я думав. Увечері Марина, як завжди, дістала сумку, акуратно склала рушник, подивилася на себе в дзеркало. Я сидів у вітальні й удавав, що дивлюся телевізор. Насправді я чув кожен її крок, кожен шурхіт тканини, кожен звук застібки.
— Я сьогодні знову можу затриматися, — сказала вона, зав’язуючи шарф. — Дівчата збиралися посидіти довше.
— Добре, — відповів я. — Не чекатиму.
Вона підійшла, поцілувала мене в щоку. Від неї пахло парфумами й чимось свіжим, чистим, майже святковим. Двері зачинилися. Я не одразу підвівся. Сидів і рахував хвилини, щоб вона встигла відійти й не помітила, що я йду слідом. Серце билося так сильно, ніби я був не дорослим чоловіком, а хлопчиськом, який вирішив зробити щось заборонене. Я ніколи не думав, що стежитиму за власною дружиною. Але того вечора іншого шляху для себе не бачив.
Хвилин за десять я накинув куртку й вийшов. Надворі сутеніло. Ліхтарі в селищі горіли рідкими плямами, між ними лежали смуги сирої вечірньої темряви. Марина йшла попереду впевнено, не озираючись. Її силует то з’являвся під світлом ліхтаря, то розчинявся в сутінках. Я тримався на відстані, ховався біля парканів, сповільнював крок, коли вона проходила відкриті місця.
Дорога до громадської лазні йшла повз будинок Богдана. Я заздалегідь знав цей поворот, але все одно сподівався, що Роман помилився, що Марина піде далі, що мої підозри виявляться брудною фантазією втомленого чоловіка. Вона дійшла до кутової ділянки, трохи сповільнила крок і наступної секунди різко звернула у хвіртку Богдана.
Усе всередині мене обірвалося. Вона зробила це швидко, вправно, як людина, яка вже знає, куди йде і чому не хоче зайвих свідків. Я підбіг ближче й сховався за густим кущем біля паркану. Звідти добре проглядався двір. За кілька митей на ґанок вийшов Богдан. Він не здивувався. Не спитав, навіщо вона прийшла. Вони зустрілися поглядами, і цього короткого погляду мені вистачило, щоб зрозуміти більше, ніж я хотів.
Вони пішли до його лазні. Без метушні, без зайвих слів, без тієї незручності, яка буває в людей, що випадково опинилися поруч. Ішли спокійно, майже звично. Марина і Богдан. Моя дружина і мій сусід. Я сидів за кущами, стискаючи кулаки так сильно, що пальці занили. У голові спалахувало одне бажання: увірватися, розчахнути двері, закричати так, щоб чуло все селище. Але я не рушив. Щось холодне, важке і ясне піднялося в мені замість крику. Я зрозумів: проста сцена нічого не змінить. Вони поплачуть, почнуть виправдовуватися, сусіди потім пошепочуться й забудуть. Ні. Мені хотілося, щоб вони самі опинилися перед усіма такими, якими стали переді мною цієї миті…
