Життя без прикрасНа годиннику була пів на сьому. До відкриття залишалося півтори години.
— А кави зараз десь можна випити?
— У пекарні Ніни. Вона з п’ятої працює, наприкінці вулиці, на розі біля площі.
Подякувавши, Павло вийшов. Двері крамниць тільки починали відчинятися, сміттєвоз забирав виставлені мішки, тротуарами блукали й принюхувалися бездомні собаки. Маленьку пекарню він знайшов за кавовим запахом, який розносився вулицею. За склом прилавка лежав свіжий хліб. Павло сів за столик у кутку, замовив чорну каву й бутерброд. Їв, не відчуваючи смаку: подумки він залишався із сином.
Рівно о восьмій він уже чекав перед вузькою конторою під вицвілою блакитною вивіскою. На табличці значилося: «Борис Федорович. Нерухомість. Купівля. Продаж. Оренда». Двері відчинив невисокий повний чоловік із сивими вусами, у зім’ятій сорочці.
— Доброго ранку. Що вас цікавить?
— Ви Борис Федорович?
— Так, це я.
Увійшовши, Павло розповів, кого шукає: руда жінка з дитиною, могла винаймати тут житло приблизно рік тому.
— Руда, кажете? Зараз подивимося. — Борис Федорович насупився й почав діставати з металевої шафи папки з договорами, розкладеними за датами. — Минулий рік… Вересень… Так, жовтень…
Поки рієлтор гортав папери, Павло чекав, відчуваючи, як серце підступає до горла.
— Ось вона. Жовтень минулого року. Оксана Скиба, будинок у Тихобережжі. За три місяці наперед внесла готівку.
Нарешті в жінки з’явилося ім’я. Павло був упевнений: це Тітка Сонце.
— Вона досі там?
— Цього не скажу. На пів року договір підписували, продовження немає. Або поїхала, або так живе, не платить.
— Дайте адресу.
— Я ж не можу відомості про мешканців першому зустрічному роздавати. Не дозволено.
Павло вийняв гаманець. На стіл лягли п’ять купюр по п’ять тисяч.
— Можливо, ця жінка викрала мого сина. Мені необхідно потрапити в цей будинок.
Борис Федорович переводив погляд із грошей на Павла. З його обличчя було видно, як скрута сперечається з правилами. Він таки забрав купюри й написав на аркуші адресу.
— Тихобережжя, вулиця Лозова, тридцять чотири. У кінці вулиці, біля струмка. Будинок жовтий.
— Дякую. — Павло взяв аркуш.
— Чоловіче, стривай, — гукнув рієлтор уже біля дверей. — Якщо вона дитину вкрала, треба в поліцію звертатися.
— Вони давно перестали шукати мого сина. Далі я сам.
Вийшовши, Павло попрямував до машини, де на нього чекав Тарас.
— Щось дізналися?
— Адресу отримав. Поїхали.
Тихобережжя було на міській околиці. Серед простих будинків за невисокими парканами, на ґрунтових вулицях, дорогий чорний седан одразу привертав погляди. Тут частіше ходили пішки або їздили велосипедом. Побачивши жовтий будинок 34 на Лозовій, Павло попросив зупинитися приблизно за п’ятдесят метрів до нього.
— Залишайся тут, — сказав Павло. — Якщо через годину мене не буде, телефонуй у поліцію.
— Павле Олеговичу, не йдіть самі. Я з вами.
— Побачить двох чоловіків — може втекти. Піду сам.
Павло вийшов і попрямував до будинку. Невеликі жовті стіни вкрила пліснява, вікна були завішені; у палісаднику розрісся бур’ян. Жодної ознаки, що всередині хтось є. Він тричі постукав. Не дочекавшись відповіді, постукав іще, сильніше.
Тоді Павло зайшов збоку й спробував розгледіти щось у просвіті між фіранками. Усередині було темно. Повернувшись до входу, він узявся за ручку. Двері виявилися незамкненими й зі скрипом подалися під рукою. З будинку війнуло вогкістю.
— Тут хто-небудь є?
Йому відповіла лише луна. Павло переступив поріг. На меблях лежали запилені простирадла, кути затягло павутинням, усюди назбирався пил. Будинок стояв порожнім кілька місяців. Він оглянув вітальню, кухню, ванну, зазирнув в обидві спальні й у другій затримався.
Біля стіни стояло вузьке ліжко з дитячою постіллю в машинках. Павло відчинив невелику дерев’яну шафу. Порожня. Майже порожня. На дні лежав зошит у синій обкладинці. Він підняв його й розгорнув пожовклі сторінки.
Малюнки. Кольоровими олівцями були намальовані човни, дерева, будинки. Десятки малюнків, і майже скрізь дві постаті: висока рудоволоса жінка, а поруч маленький хлопчик, який тримає її за руку. На одній сторінці нерівними, тремтливими дитячими літерами було виведено: «Я і Тітка Сонце».
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Була щасливою.