Життя без прикрас— Перед від’їздом вона нічого не казала? Не згадувала, куди збираються?
— Не казала. Хоча… — Стара закусила губу.
— Що ви згадали?
— Листоноша розповідав, листа їй приносив. Штемпель іншого міста був, назва чудна… Зажди-но. — Вона заплющила очі, пригадуючи. — Липовезьк! Із Липовезька лист. Він більший, години три їхати, ближче до межі області.
Павло запам’ятав назву.
— Дякую вам. Це велика допомога.
Він уже відходив, коли вона гукнула:
— Чоловіче!
Павло обернувся.
— Обережніше з нею, — вела далі стара. — Щось недобре в ній було — як дивилася, як ходила. Наче весь час рятувалася від когось. Заженуть таких у глухий кут — можуть і небезпечного накоїти.
— Буду обережний, — кивнув Павло.
Тарас чекав біля капота із сигаретою.
— Що дізналися, Павле Олеговичу?
— Змінюємо напрямок. Нам у Липовезьк.
— Просто зараз? Темніє вже.
— Зараз.
Тарас кинув недопалок, розчавив його підошвою й сів за кермо. Попереду було ще три години дороги.
Записка, годинник на руці Михайла, лист із Липовезька — Павло перебирав ці сліди, намагаючись зрозуміти жінку, яку називали Тіткою Сонце. Наче вона сама залишала підказки, хотіла, щоб її знайшли. Можливо, інакше попросити про допомогу не могла, і це був її беззвучний крик. А може, його вели в пастку.
Павло вже розрізняв її почерк: глухе місце, кілька місяців тихого життя, раптовий від’їзд. І скрізь поруч хлопчик. Навіщо їй знадобився Костя? Подумки Павло повертався на катер, перебирав обличчя гостей, працівників, членів екіпажу. Рудоволосої жінки серед них не пригадував. Утім, за три роки можна перефарбуватися, змінити зовнішність, вигадати собі інше ім’я. Він знав лише, що вона забрала сина або була якось пов’язана з його зникненням.
Пастка його не зупинила б. Він увійшов би в неї з розплющеними очима, аби тільки дістатися до Кості. Не залишилося нічого, що могло змусити його відмовитися від пошуків. Ніщо.
Близько півночі вони в’їхали в Липовезьк. Він був більший за попереднє поселення: світлофори, двоповерхові будинки, зачинені крамниці вздовж головної вулиці. Тарас зупинив седан біля скромного готелю.
— Павле Олеговичу, я понад десять годин за кермом. Треба перепочити.
Павлові хотілося вийти й одразу почати пошуки: стукати у двері, розпитувати, шукати рудоволосу жінку. Та водій мав рацію. Уночі, у незнайомому місті, він нічого не доб’ється.
— Гаразд. Переночуємо, а з самого ранку візьмемося до пошуків.
За маленькою стійкою готелю, де пахло хлоркою, сидів адміністратор. На Павла він поглянув із подивом — мабуть, постояльці в костюмах тут з’являлися рідко. Оплативши два номери, Павло піднявся сходами, замкнувся в себе й ліг, навіть не роздягнувшись. Вогкість залишила плями на стелі; подушка відгонила затхлістю, матрац був твердий. Усе це його не обходило.
Варто було заплющити очі, як з’явився Костя: усміхався, дивився своїми блакитними очима, біг назустріч батькові, який повернувся з роботи, щоб обійняти. Пригадалися й їхні розмови.
— Тату, чому ти так довго?
— Знаю, чемпіоне. Пробач мені.
— А завтра повернешся раніше? Обіцяєш?
— Так, обіцяю.
Він стільки разів не дотримував слова. Не приходив на футбольні матчі, залишав сина без вечірньої казки — знаходилися важливіші справи. Павло будував свою імперію, накопичував гроші, домовлявся про угоди й вважав, що все це потрібно родині. А потім виявилося, що родини поруч із ним більше немає.
Через два місяці після зникнення Кості дружина пішла. Для неї стали нестерпними і горе, і Павлове мовчання; вона подала на розлучення й поїхала в інше місто до батьків. Йому залишився порожній особняк, прислуга, що відводила очі, і партнери, які поводилися так, наче нічого не сталося. І ще — синовa кімната, де ніхто не смів нічого чіпати. Так минули три роки.
Тепер у нього була зачіпка, за якою можна йти. Завтра він розшукає жінку, подивиться їй в обличчя. Питання «Де мій син?» пекло його від того дня, коли затонув катер. Цього разу відмовчатися він їй не дозволить.
Ще до світанку Павло прокинувся. Якщо й набралося сну, то дві-три години, не більше. Тіло обважніло, зате думки й далі палали, не даючи відпочинку. Він спустився до холу, де все ще сидів учорашній адміністратор. Під очима в того потемніло, у руці була чашка кави.
— Доброго ранку. Мені б дещо дізнатися про місто.
— Що саме? — Адміністратор звів на нього підозрілий погляд.
— Розшукую рудоволосу жінку. Вона могла приїхати сюди близько року тому, можливо, з хлопчиком років восьми-дев’яти.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Була щасливою.