Життя без прикрасПавло кивнув і подав руку. Михайло спантеличено подивився на неї — можливо, дорослі ще не віталися з ним так, — та все ж потиснув.
— Дякую тобі, Михайле.
— Щасти, дядьку. Знайди його.
З пагорба Павло спускався сам. Місцеві й далі дивилися вслід, та він уже не помічав поглядів. Думками він був за п’ятсот кілометрів звідси, у маленькому глухому місті без аеропорту, ледь помітному на карті. Раніше навіть назви такої не чув.
Він дістав телефон і набрав свого водія.
— Тарасе, під’їжджай до кінцевої сорок сьомого маршруту. Просто зараз.
Через двадцять хвилин на розі зупинилася чорна машина. Павло вмостився ззаду.
— Куди прямуємо, Павле Олеговичу?
— Спочатку додому, заберу дещо. Потім чекає довга дорога.
За десять років роботи Тарас засвоїв, що господар не любить пояснювати, і запитань не ставив.
В особняку Павло поспішив до спальні, склав у маленьку сумку документи, гроші й зарядний пристрій для телефона. Уже йдучи, зупинився перед кімнатою Кості. Три роки вона стояла замкненою: нікого, навіть хатню робітницю для прибирання, він туди не пускав. Святилище. Могила, у якій немає тіла.
Він повільно натиснув на ручку й відчинив двері. Кімната лишилася точнісінько такою, якою її залишив Костя: іграшки на підлозі, малюнки на стінах, на ліжку ковдра з динозаврами. Навіть запах ніби зберігся — чи Павлові хотілося так думати.
У першій шухляді комода знайшлася потрібна фотографія. Шестирічний Костя усміхався на морському березі; вітер розкуйовдив світле волосся, блакитні очі світилися щастям. На лівому зап’ястку був годинник, який тепер носив Михайло.
Павло сховав знімок у внутрішню кишеню піджака, ближче до серця.
— Знайду тебе, — прошепотів він у порожню кімнату. — Даю слово.
Збігши вниз, він сів у машину й простягнув Тарасові записку.
— Ось куди їдемо. Навпростець, ніде не зупиняючись.
Водій нахмурився, розглядаючи адресу.
— Годин шість добиратися, Павле Олеговичу. Зовсім глушина.
— Знаю. Рушай.
Дорога тяглася нестерпно повільно. Ні їсти, ні спати Павло не міг, дивився, як місто за вікном змінюється трасою, потім полями й глухим лісом. Телефон дзвонив знову й знову: партнери чекали на обговорення справ, юристи — на підписи на контрактах, управителям готелів потрібно було терміново розв’язувати проблеми. Він не відповідав. Зараз існувала тільки адреса.
Тарас мовчки вів машину, не порушуючи настрою господаря, але тривожно позирав у дзеркало. Таким він Павла ще не бачив: рішучим до одержимості, майже гарячковим.
На заході сонця вони звернули на ґрунтову дорогу. Асфальт лишився за кілька кілометрів позаду; на вибоїнах трусило, услід здіймався рудий пил.
— Павле Олеговичу, навігатор цю дорогу загубив. Далі тільки дерев’яні вказівники.
— Їдь за ними.
— А як заблукаємо?
— Знайдемо когось, запитаємо.
Тарас зітхнув і повів машину далі. За пів години показалося поселення: не місто, а звичайні будинки навколо старої церкви. У центрі — ґрунтова площа, крамниця з облізлою вивіскою, маленьке кафе з пластиковими столиками на тротуарі.
У записці значилися вулиця Ромашкова й будинок 12. Тарас зупинився на площі. Павло вийшов у незвичну тишу: перехожих майже немає, у затінку спить собака. На веранді погойдувалася в кріслі стара, підозріливо розглядаючи чужу машину.
— Підкажіть, будь ласка, як пройти на Ромашкову? — звернувся до неї Павло.
Маленькі уважні очі спершу вивчили його самого. Потім стара махнула ліворуч.
— За церквою друга вулиця. Тільки не живуть там уже.
— У дванадцятому будинку нікого немає?
— Понад рік пустує.
У Павла все обірвалося всередині.
— А раніше хто жив?
— Жінка одна. Років два тому з’явилася хтозна-звідки. Недовго пробула. Як приїхала, так і поїхала — вночі, нікого не попередивши.
Павло впізнавав почерк: знову невідома жінка, знову нічний від’їзд.
— Із нею хтось був?
Стара примружилася й забарилася з відповіддю.
— А тобі яке діло?
Павло дістав фотографію.
— Мій син. Три роки тому зник. Є підстави думати, що та жінка знає, де він.
Вона довго вдивлялася у знімок. Вираз її обличчя пом’якшав; Павло не міг зрозуміти, було це співчуття чи впізнавання.
— Хлопчик у неї був, — тихо відповіла вона. — Віком приблизно як твій на фотографії. Тільки не такий.
— Чим відрізнявся?
— Волоссям. Тут же білявенький, а той темноволосий ходив. Думаю, фарбували йому волосся. Надто вже неприродне було.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Була щасливою.