Павло весь напружився.
— А місяця не пам’ятаєте?
— Десь у січні. У сусідки моєї кімнатку винайняла. Тиха була, ні з ким не розмовляла. Зранку йшла, пізно поверталася, а що робила — ніхто не знав.
Січень. Катер перекинувся в грудні: лише через місяць жінка з’явилася тут.
— Із нею хтось був?
Стара забарилася й подивилася на онука. Михайло сидів на підлозі, вслухаючись у кожне слово.
— Михайле, іди надвір, пограйся.
— Ба, ну…
— Іди!
Пирхнувши, він усе-таки вийшов за фіранку. Бабуся дочекалася, поки стихнуть кроки, нахилилася до Павла й заговорила тихіше:
— Була не сама, — продовжила бабуся.
Павло затамував подих.
— Хлопчика принесла, — продовжила бабуся. — Маленького, шести-семи років. Геть хворого: сильний жар, кашель, на ногах ледве тримався. Вона його на руках несла.
— А зовні? Який він був?
— Волосся світле. На тутешніх дітей не схожий, радше із заможної родини. Тільки мокрий увесь, брудний, від жару труситься.
Серце калатало до болю.
— Що потім із ним було?
— Виходжувала вона його. Тижнями з кімнати не виходила, замикалася, нікого всередину не пускала. Чула я, як вона йому співала перед сном. Незвичайна така мелодія, наче з музичної скриньки.
— Із годинника… — Павлові очі обпекло сльозами. — А далі? Що далі сталося?
Бабуся повільно похитала головою.
— Зібрала якось речі й поїхала вночі. Ніхто не помітив, не почув. Сусідка потім зайшла — матрац старий лишився та дитячий одяг на підлозі.
— А дитина?
— Із собою забрала.
— Куди забрала?
— Невідомо. Відтоді ні її, ні хлопчика більше не зустрічали.
Павло схилив голову. Руки тремтіли; думки плуталися. Три роки він шукав сина, вважаючи, що той лежить на морському дні, а тепер слухав про хвору світловолосу дитину й нічне зникнення невідомої жінки. Він намагався зрозуміти, що ж сталося на катері: Костя просто впав за борт чи хтось його забрав. І де шукати тепер.
— Вона ще дещо залишила, — сказала бабуся.
Павло підвів голову.
— Перед від’їздом сусідці записку дала, — продовжила бабуся. — Звеліла зберегти: мовляв, колись прийдуть про мене питати.
— Вона у вас? Де?
Стара підвелася, підійшла до картонної коробки, що стояла в кутку. Серед пожовклих паперів, документів і вицвілих фотографій знайшовся білий конверт зі зім’ятими краями.
— Сусідка торік померла. Перед смертю мені передала. Сказала, прийде час — сама зрозумію, як вчинити.
Павло взяв конверт тремтячими руками. Зовні ні імені, ні позначки; заклеєний. Він розірвав його, вийняв складений аркуш і розгорнув.
Від руки було написано два слова: «Дитина жива». Нижче стояла адреса — місто за п’ятсот кілометрів звідси.
Він перечитав записку десять разів, потім двадцять, потім сто. «Дитина жива». Отже, Костя живий. Тепер Павло мав куди їхати.
Стискаючи конверт, він вийшов. Михайло бігав із хлопцями вузькими провулками, та, помітивши його, зупинився й підбіг.
— Ну? Знайшов, що хотів?
Павло подивився на його худі щоки, глибоко посаджені очі й годинник, завдяки якому все змінилося.
— Так. Тільки тепер мені час їхати.
— Куди зібрався?
— Далеко.
Павло вигріб із кишені решту грошей: шість купюр по п’ять тисяч. Простягнув хлопчикові.
— Візьми собі й бабусі теж дай, — сказав Павло.
Михайло широко розплющив очі. Тридцять тисяч — стільки йому ще ніколи не доводилося тримати в руках.
— Дядьку, тут забагато.
— Ти навіть не знаєш, як допоміг мені, Михайле. Без тебе цієї зачіпки в мене б не було.
Сховавши гроші під куртку, до грудей, хлопчик подивився на нього якось дивно, майже сумно.
— А сина знайдеш?
— Зроблю все, що зможу.
— Давно його немає?
— Три роки.
Михайло помовчав.
— У мене батько теж зник. Мені п’ять було. По цигарки пішов, сказав. І більше не повернувся.
Павлові стало боляче за нього.
— Мені шкода, Михайле.
— А мені вже не шкода. Звик, — знизав той плечима, наче йшлося про погоду чи ціну хліба.
Павло хотів відповісти, та не знаходив слів для дитини, яка вже розучилася сумувати за батьком.
— Може, тобі ще щось потрібно? Я допоможу.


















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Була щасливою.