Життя без прикрас— А ти сам де живеш?
— Тобі навіщо? — зам’явся хлопчик.
— Хочу допомогти тобі. І розпитати про жінку, яка подарувала годинник.
— Як допомогти?
Із кишені Павло вийняв купюру в п’ять тисяч. Хлопчик утупився в неї: мабуть, за цілий місяць йому не траплялося бачити стільки грошей.
— Візьми. Відведеш мене до себе — вона твоя. Мені потрібно поговорити з тими, хто знав Тітку Сонце.
Хлопчик перевів погляд із грошей на Павла й знову на гроші.
— Ти здурів, чи що? До нас зібрався? У такому дорогому одязі?
— Ітимемо разом. Ти мене прикриєш.
Хлопчик невесело хихикнув.
— Я тебе прикрию? Дядьку, мені всього дев’ять!
— Як тебе звати?
— Михайло.
— А я Павло. Михайле, без твоєї допомоги мені зараз не обійтися. Ти поки навіть не уявляєш, наскільки вона мені потрібна.
Михайло замислився, пожовуючи щоку зсередини.
— Тоді ще такий самий папірець, коли прийдемо.
— Коли прийдемо, отримаєш три.
У хлопчика округлилися очі. Ще п’ятнадцять тисяч — цілий статок для безпритульного.
— Гаразд. Тільки пограбують тебе там — не кажи потім, що я винен.
— Домовилися. Ризикую сам.
Першу купюру Михайло сховав у дірявий кросівок і кивнув.
— Ходімо. Добиратися далеко: спочатку маршрутка, потім угору пішки.
Павло підвівся й рушив за ним поміж наметами. Вони перестрибували калюжі брудної води; на чоловіка в костюмі поряд з убогою дитиною цікаво озиралися, але Павло не звертав уваги.
У маршрутку довелося втиснутися. Заплативши за двох, Павло став серед утомлених робітників, студентів із важкими наплічниками та жінок із немовлятами. Михайло всю дорогу мовчав, дивлячись у вікно. Годинник більше не грав, але Павло все одно дивився на нього.
Виготовив його швейцарський годинникар. Усе почалося з мультфільму: Кості захотілося такого самого чарівного музичного годинника, як у головного героя. Багатий батько виконав цю забаганку — перевернув увесь світ, поки знайшов спосіб дістати синові бажане.
Майстер записав придуману Павлом пісеньку: всього чотири ноти, що повторювалися знову й знову. Батько наспівував її щовечора, і без колискової Костя не засинав. Тепер, через три роки, його музика опинилася в чужої дитини на руці.
На кінцевій Михайло вийшов першим. Павло спустився слідом і побачив зовсім інше місто: замість офісів та освітлених магазинних вітрин — гола цегла будинків, тісні провулки, дроти над головою, мов павутина.
— Тепер пішки, — попередив Михайло. — Не розмовляй, в очі нікому не дивися. Телефон сховай, грошей не показуй. І крокуй швидко.
Павло кивнув. Ґрунтовою дорогою хлопчик ішов прудко, оминаючи ями, стічні калюжі й купи сміття. За сяк-так збитими парканами гавкали худі собаки, жінки полоскали білизну в бетонних коритах. Із пластикових стільців їх проводжали суворими поглядами чоловіки.
Павло намагався триматися поруч, але спотикався чи не кожні п’ять кроків: італійські шкіряні туфлі годилися зовсім для інших доріг. Підйом тривав двадцять хвилин і закінчився біля барака на самій вершині пагорба. Дощані стіни, шифер, у дверному отворі фіранка.
Михайло відсунув її та ступив усередину.
— Ба! Я повернувся!
Із глибини вийшла худа згорблена стара з пучком білого волосся. Перевела погляд з онука на гостя, і обличчя її відразу стало непроникним.
— Кого це ти привів?
— Це годинник мого сина! — вихопилося в Павла; він показував на зап’ясток хлопчика. — Зроблений на замовлення, більше таких ніде немає. Михайло каже, його подарувала Тітка Сонце, а знайшла вона його на березі.
Стара застигла, немов статуя, навіть не кліпнула.
— Мені треба розшукати її, — продовжив Павло. — Розпитати, що їй відомо. Адже, крім годинника, вона могла знайти щось іще. Могла зустріти мого сина, побачити, що з ним сталося.
У тісному бараці запала важка мовчанка. З вулиці долинали дитячі крики, десь гавкав собака. Нарешті бабуся підійшла до пластикового стільця, сіла й указала Павлові на дерев’яний ящик.
— Сонце — це прізвисько, а не ім’я. Волосся в неї вогняне було. Руде, на світлі просто як сонце. От і прозвали.
— Вона жила тут?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.