Життя без прикрасШукаючи відповіді, він переглянув зошит до кінця. Остання сторінка відрізнялася від решти: дорослою рукою там було записано адресу. «Поселення Росний Діл. Об’їзна дорога, кілометр сорок два». Нижче стояло: «Якщо щось трапиться зі мною, відвези хлопчика сюди. Спитай Раїсу».
Павло вирвав аркуш, сховав у кишеню й майже бігцем повернувся до машини.
— Тарасе, знайди Об’їзну дорогу. Нам потрібен сорок другий кілометр, поселення Росний Діл.
Водій почав шукати в телефоні.
— Є, Павле Олеговичу. Путівець на північ від міста. До сорок другого кілометра — близько двадцяти.
— Їдемо туди.
Зошит лежав у Павла на колінах. Поки машина їхала, він торкався сторінок, проводив по них пальцями й уявляв Костю в тій спальні, з олівцями над цими малюнками. Три роки він не знав, чи живий син. Вірив, що хлопчик пішов під воду сам, наляканий, кликав тата, а тата поруч не виявилося. Тепер у нього в руках був доказ: Костя десь живий. Сліди вели дедалі ближче.
Об’їзна дорога була старою: асфальт потріскався, у глибоких ямах трясло, з узбіч наступав бур’ян. Тарас збавив швидкість і намагався об’їжджати найгірші місця.
— Павле Олеговичу, небезпечно тут. Зламаємося — залишимося серед глушини.
— Їдь далі.
Минули тридцятий кілометр, потім тридцять п’ятий і сороковий. На сорок другому показався дерев’яний вказівник, що майже потонув у траві: «Поселення Росний Діл, два кілометри». Тарас звернув. Ґрунтівка виявилася ще гіршою, седан ледь повз. Після десяти хвилин такої їзди перед ними постали старі залізні ворота, стягнуті товстим ланцюгом із замком.
Павло вийшов. Подзвонити було нікуди: ні дзвінка, ні домофона. Він потрусив ворота; гуркіт відгукнувся луною.
— Є хто-небудь?
Ніхто не озвався. Паркан був невисокий, перелізти неважко. Павло перебрався через нього й зіскочив усередину.
— Павле Олеговичу! Що ви робите? — крикнув із машини Тарас.
— Почекай на мене. Я скоро.
Углиб поселення вела ґрунтова дорога. Дерева обабіч давали густу тінь, у важкій тиші було чути лише далеких птахів. Приблизно через п’ятсот метрів Павло вийшов на подвір’я. Тут стояв великий сільський будинок під черепичним дахом, із дерев’яною верандою. Біля нього — сарай і порожня загорода. Ні людей, ні тварин видно не було.
Він піднявся на веранду й постукав. Після першого стуку нічого не почув; після другого всередині зашаркали.
— Хто прийшов? — запитала жінка.
— Павло Мельник. Мені потрібна Раїса.
За дверима довго мовчали. Нарешті відсунули засув, і двері прочинилися на кілька сантиметрів. Зі щілини на Павла дивилося недовірливе старече око.
— Навіщо тобі Раїса?
— Хочу розпитати про жінку з рудим волоссям. Оксану. Ще її називали Тіткою Сонце. Вона була з хлопчиком — моїм сином.
Око кілька разів моргнуло.
— Заходь.
Двері відчинилися. Жінка виявилася маленькою, згорбленою, сивою. Глибокі зморшки вкривали обличчя; на ній була вицвіла сукня у квітах і домашні капці.
— Я Раїса. Знаю, навіщо ти прийшов.
Павло зайшов. У будинку пахло їжею, на стінах висіли фотографії, стояли старі меблі. Раїса насилу опустилася в крісло.
— Сідай сюди, — сказала вона, показуючи на потертий диван.
Він сів. Серце калатало, заважаючи дихати.
— Оксана вам знайома?
— Вона моєю племінницею була.
— Була? Що з нею?
Раїса помовчала; в очах заблищали сльози.
— Загинула пів року тому. Тут неподалік, на дорозі. Лив сильний дощ, машину занесло, вона зірвалася в яр.
Павлові здалося, що земля тікає з-під ніг.
— А дитина? — голос його зірвався. — З нею мій Костя був. Де він?
Зморшкуватими щоками Раїси текли сльози.
— У машині хлопчика не було.
Павло видихнув і тільки тоді помітив, що затримував подих.
— То де ж він?
— Спершу ти маєш почути про Оксану. Дізнатися, що вона зробила й чому.
Павло нахилився до неї.
— Кажіть. Я хочу знати все.
Раїса глибоко зітхнула, ненадовго заплющила очі й заговорила.
— Чотири роки тому вона працювала в тебе, на кухні в одному з готелів. Навряд чи ти її згадаєш. Хіба багатий господар помічає кухонних робітниць?
Павло насупився. Він намагався пригадати ті роки, але обличчя працівників кухні розпливалися в пам’яті.
— Чоловік у неї був жорстокий, — продовжила Раїса. — Щовечора бив. Скільки разів ішла, а він знаходив і силою повертав. — Вона урвалася, набрала повітря. — Потім дізналася, що вагітна. Вирішила: тепер піде назавжди, так далеко, щоб він уже не відшукав.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Була щасливою.