Життя без прикрасРаїса підняла руку, просячи дослухати.
— Того дня вона на катері напої подавала. Коли знялася буря й катер перекинувся, побачила твого хлопчика у воді. За ним стрибнула.
Павло завмер, переставши дихати.
— Допливла, втримала його, — продовжила Раїса. — Рятувальники прибули, тільки її з дитиною вже віднесло вбік від решти. У метушні ніхто їх не помітив, надто далеко вони опинилися.
— Тоді чому вона його не повернула?
Раїса опустила погляд.
— Бо побачила вихід. Страхітливий, непростимий. Дитина жива, про це ніхто не знає, а їй самій треба зникнути. Почати все заново. І щоб поруч була дитина.
Гнів гарячою хвилею піднявся в Павлові.
— Вона мого сина вкрала!
— Спершу врятувала. А повернути потім не змогла. Що довше зволікала, то важче ставало. Запанікувала, втекла в глушину, переїжджала з міста до міста. Доглядала його, наче він її власний.
— Доглядала? Вона в мене його відібрала!
Павло схопився. Його руки тремтіли, крізь сльози й лють він погано бачив Раїсу.
— Скажіть, де мій син! — зажадав Павло.
Жінка зіщулилася в кріслі.
— Тут він.
Усе навколо для Павла зупинилося.
— Де саме?
— У дальній кімнаті спить. Про твій приїзд не знає. І що ти його батько — теж. Оксана сказала йому, ніби батьки загинули. Він уже три роки так думає.
Павло рушив до коридору. Раїса важко підвелася слідом.
— Стривай, зачекай! — продовжила Раїса. — Не можна отак увійти до нього й…
Решти він уже не чув. Дійшовши до останніх дверей, відчинив їх. Під тонкою ковдрою на односпальному ліжку спав хлопчик. Маленька кімната, худе дитяче обличчя. Волосся темне, фарбоване, як і розповідала мешканка поселення. Тільки тепер Кості було десять. За три роки він виріс, але Павло впізнав його відразу.
Коліна підігнулися. Павло опустився на підлогу й заридав.
Прокинувшись від шуму, хлопчик побачив незнайомця, який плакав. На мить у його погляді промайнули страх і впізнавання.
— Тату? — прошепотів він ледь чутно.
Це слово зависло між ними. Тато. Павло намагався відповісти, але біль трьох років стягнув горло вузлом. Він дивився на сина, відшукуючи в подорослішалому обличчі знайомі риси. Костя повільно сів; ковдра зісковзнула з вицвілої старої піжами. Блакитні очі, які так пам’ятав батько, були широко розплющені від переляку й розгубленості.
— Ти… — почав хлопчик і не договорив.
— Костю, це тато, — нарешті вимовив Павло. — Це я.
— Тато помер. — Костя сидів нерухомо, дивлячись на нього, мов на привида. Спершу твердий голос здригнувся. — Тітка Сонце сказала, він загинув, коли катер перекинувся.
— Я залишився живий, синку. Усі ці три роки я тебе шукав.
— Ні. — Костя похитав головою. — Вона не обманювала мене. Вона врятувала мене, піклувалася про мене.
Знову прийшов гнів, гіркий, гарячий, невіддільний від болю. Оксана вкрала в нього не лише сина — забрала його пам’ять. Оселила свою брехню в голові семирічної дитини.
— Послухай мене, Костю. — Павло повільно підвівся, боячись налякати його. — Тобі зараз страшно, усе переплуталося, я розумію. Але перед тобою твій батько. Я живий і шукати тебе не переставав.
— А як ти знайшов?
— За годинником, який подарував тобі на день народження. Я ж написав для нього музику, під яку ти засинав. На ринку зустрів хлопчика з цим годинником. Та жінка віддала його йому, коли ти хворів. Пам’ятаєш?
Костя насупився, намагаючись пов’язати розрізнені спогади.
— Годинник… Він загубився в маленькому поселенні, де ми жили. Я там сильно захворів. Майже нічого не пам’ятаю.
— Тітка Сонце подарувала його безпритульному хлопчикові. Я зустрів його, він розповів про неї. Так, ідучи слідами, я сюди й дістався.
Син мовчав. Очі його зволожилися; за розгубленістю проступало щось давно приховане, але так і не зникле.
— Ти мені снився, — тихо сказав він. — Приходив по мене. А вона казала, це сни, їх треба забути. Що тепер у мене її сім’я.
Павло наблизився до ліжка, і Костя зіщулився.
— Не бійся. Я ніколи тебе не скривджу. Дай мені один раз обійняти тебе, а потім поговоримо. Добре?
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Була щасливою.