Життя без прикрасХоч він і підріс, батькові сягав лише до пояса. Цілих три роки Павло не бачив, як він росте. Повз нього пройшли перший шкільний день, дні народження, випалі молочні зуби, розбиті колінця, нічні жахіття. Усе це в нього відібрали.
Костя ступив крок, іще один і раптом обхопив батька. Тонкі руки стиснули його із силою, якої Павло не очікував від такого маленького тіла. Він притиснув сина до себе. Більше стримувати сльози не вдавалося: туга й усе, що стримувалося три роки, вирвалися разом.
— Знайшов, чемпіоне, — шепотів він Кості на вухо. — Я тебе знайшов. Тепер ти в безпеці. Усе позаду.
Син відповідав лише тим, що пригортався міцніше. Павло не знав, скільки вони так простояли: хвилину, годину. Навколо для нього більше нічого не було.
Коли обійми нарешті ослабли, обличчя Кості було мокре. Розгубленість у погляді ще залишалася, але Павло розгледів у ньому дещо ще. Надію.
— Я тебе пам’ятаю. Голос твій, запах… Щовечора, коли лягав спати, намагався згадати. Тільки виходило дедалі гірше.
— Ти маленький був, синку. Буває так, що забувається.
— А я не хотів. Вона казала, краще забути, тоді не так боляче.
Павло стиснув кулаки. Від кожної згадки про Оксану лють розгорялася знову, але показувати її зараз було не можна. Не перед Костею.
— Ми ще встигнемо все обговорити, Костю, — сказав Павло. — А зараз я прошу тебе про одне: поїдьмо зі мною додому.
Костя озирнувся на Раїсу. Вона й далі стояла біля дверей.
— А як же тітка Раїса?
— Приїжджатиме до нас, коли їй захочеться. А житимеш ти вдома, зі мною. Повернешся до своєї кімнати, до своїх іграшок.
— Ти їх не прибрав?.. Вони залишилися?
— Усі збереглися. Жодної я не чіпав.
Хлопчик ковтнув, знову ледь стримуючи сльози.
— Добре. Я з тобою поїду.
Раїса наблизилася до них; біль проступав у кожній зморшці її обличчя. За пів року після смерті Оксани хлопчик став їй дорогий, вона звикла піклуватися про нього. Тепер доведеться розлучитися і з ним.
— Дозволиш мені… з ним попрощатися?
Отримавши кивок Павла, вона стала перед Костею навколішки й обхопила його долоні.
— Синку, — сказала Раїса, — розумію, який ти зараз розгублений. Стільки всього тобі хочеться запитати… Тільки в одному не сумнівайся: це твій батько. Справжній. І ніхто у світі не любить тебе дужче.
— Ви весь цей час знали, що він не помер?
Раїса відвела погляд.
— Перед смертю Оксана мені все відкрила. Я хотіла розшукати твоїх рідних, повернути тебе сім’ї. Та тільки із чого починати — не розуміла. Грошей не було, поїхати не могла. І ще… боялася, Костю.
— А чого?
— Що тебе в мене більше не буде.
Костя деякий час мовчав.
— Я розумію. Ви ж мене доглядали… Я сумуватиму за тобою.
— А їхати однаково треба. На тебе чекає твоє життя, твій дім. Тато.
Підвівшись із колін, Раїса повернулася до Павла.
— Побережи його, — продовжила Раїса. — За ці три роки йому дісталося стільки, скільки дитині й знати не слід. Не обійдеться без терпіння. І часу знадобиться чимало.
— Обіцяю вам: берегтиму.
Вона кивнула, підійшла до шафи й вийняла сумку.
— Тут його одяг. Іще поклала улюблене: альбом і олівці, кольорові.
Павло взяв сумку.
— Дякую вам за ці місяці. За вашу турботу про нього.
Раїса лише махнула рукою, не відповівши; сльози наповнювали її очі. Павло взяв сина за руку й вивів із дому.
Поки вони розмовляли, день устиг просунутися: сонце стояло вже високо, над ґрунтовою дорогою до воріт трималася суха спека. Надворі біля машини курив Тарас, притулившись до кузова. Побачивши хлопчика поруч із Павлом, він випустив сигарету з пальців.
— Павле Олеговичу… Невже це?..
— Костя, Тарасе. Це мій син. Вези нас додому.
Водій мовчки розчинив задні дверцята. В очах у нього блищали сльози. Батько із сином умостилися на сидінні, машина розвернулася. Дорога повела їх назад — до міста, до траси, до життя, що обірвалося три роки тому.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Була щасливою.