— Це ти закінчив. Щоразу, коли вдавав, ніби нічого не відбувається.
Раїса Степанівна вже стояла біля дверей із сумкою. Її обличчя стало сірим від злості.
— Ти ще пошкодуєш. Залишишся сама. Такі жінки нікому не потрібні.
Лена подивилася на неї спокійно.
— Краще бути самій, ніж жити так, як жила я.
Свекруха відвернулася.
Двері грюкнули.
У квартирі стало тихо.
По-справжньому тихо.
Без чужого голосу з кухні. Без напруги в плечах. Без страху почути черговий докір через неправильно поставлену чашку, пізнє повернення чи надто рідкий суп..
Артем повільно підвівся. Він озирнув кухню, порожні полиці, звільнене місце біля вікна, де раніше стояло крісло його матері. І лише тепер, здається, зрозумів: це не спалах гніву. Не жіноча істерика. Не спроба налякати.
Усе справді закінчилося.
— Ти більше мене не любиш?
