— Нормальна мати не ламає життя синові заради власної влади над ним.
Губи Раїси Степанівни здригнулися. Можливо, вперше за довгий час їй відповіли не пошепки, не виправданням, не проханням заспокоїтися. Їй просто сказали правду.
Останні коробки винесли в коридор. Квартира порожніла на очах. Але разом із речами йшла й важка, липка атмосфера, яка місяцями висіла в кімнатах.
Лена раптом відчула, як тихо стало всередині.
Не страшно. Не боляче. Просто вільно.
Артем опустився на стілець і закрив обличчя руками.
— Як ми взагалі до цього дійшли?
— Не ми, — тихо сказала Лена.
Він підвів голову.
— Що?
— Ти. Ти дозволяв цьому відбуватися.
Він довго мовчав. Потім запитав уже зовсім іншим голосом:
— І що тепер?
— Тепер ти поїдеш із мамою.
— Лен…
— Ні.
— Давай поговоримо.
— Ми говорили багато разів. Ти просто не слухав.
Він нервово всміхнувся.
— Ти справді хочеш ось так усе закінчити?
