«Пішли на небеса» через пів години після весілля

— Мені здавалося, воно синє.

— Іншого дня море буде синім.

— Тоді залишається вам повірити.

Віктор усміхнувся, але ненадовго. Він чув у цих словах прощання й не хотів його чути.

Марина дістала блокнот.

— Візьміть. Це для вас.

— Уже можна читати?

— Потім. Коли мене вже не буде.

— Не треба так.

Вона м’яко похитала головою.

— Вікторе, будь ласка, не сердьтеся. Я відчуваю, що відбувається з моїм тілом. Воно втомилося. Зате сьогодні я щаслива. Ніколи ще мені не було так добре.

Він узяв блокнот, залишивши його закритим.

— Про що ти написала?

— Про себе. І про те, чого не встигла вам сказати. Мені хотілося, щоб від мене залишилося у вас більше, ніж звільнене ліжко й біла сукня.

Віктор поклав подарунок на стіл.

— Ми ще встигнемо побути разом.

Марина подивилася у вікно. Море темнішало, але біля самого горизонту з’явилася вузька світла смужка.

— Встигнемо. Кілька хвилин у нас напевно є.

Вона попросила води. Віктор узяв зі столу пляшку й відвернувся, відкриваючи її та шукаючи чисту склянку. Марина дістала конверт із кишені. Її руки тремтіли.

Вона розуміла, що збирається зробити, і знала, як несправедливо це щодо нього. Він страждатиме; можливо, не зможе пробачити. Але страх довгого згасання, біль, що стискав тіло залізними пальцями, і бажання залишитися для нього одним світлим днем, а не мукою, виявилися сильнішими.

У свою склянку Марина додала ліки з конверта й швидко розмішала їх. Обернувшись, Віктор побачив лише, що вона тримає воду обома руками.

— Дякую. Я так хотіла пити.

Вона випила все. Віктор не помітив, що сталося, сів поруч і взяв її за руку.

Вони мовчки дивилися у вікно. Дощ майже скінчився; море світлішало, немов прихований хмарами захід сонця все-таки відшукав шпарину.

— Ти здійснив майже все, що я написала.

— Що ж залишилося?

— Сон без страху.

— Сьогодні ти заснеш спокійно. Я залишуся з тобою.

Марина повернулася до нього. Від ніжності в її погляді у Віктора перехопило горло.

— Саме так.

За кілька хвилин він відчув, що її пальці слабнуть. Спершу вирішив, що Марина втомилася, але потім почув дихання — рідке й надто тихе.

— Марино?

Вона насилу розплющила очі.

— Пробачте.

— Що я маю пробачити?

— Мені не хотілося йти довго. Не хотілося, щоб ви ще раз дивилися, як людину втрачають частинами.

Віктор зблід.

— Що ти із собою зробила?

Вона спробувала всміхнутися.

— Я захотіла тиші.

Він схопився. Порожній конверт, склянка, її обм’якла рука — лікареві вистачило миті, щоб зрозуміти. Але прийняти те, що відбувалося, він не міг.

Підхопивши Марину, Віктор переніс її на ліжко. Кликав на ім’я, перевіряв дихання й пульс, намагався зупинити надто швидкий відхід. Телефон вислизнув із кишені. Віктор набрав службу допомоги й закричав у слухавку адресу.

— Моя дружина! Моя дружина!

Різкий біль у грудях зігнув його навпіл. Він упізнав його як лікар: удар під грудиною, холодний піт, слабкість, збитий серцевий ритм. Спробував не зважати. Перед ним лежала Марина, і важливішого за її дихання, пульс, очі, що заплющувалися, зараз не було нічого.

— Ні… Не зараз, — видихнув він.

Віктор знову схилився над нею, намагаючись робити те, чого стільки разів навчав інших. Проте тіло дедалі гірше слухалося. Біль розходився по грудях, віддаючи в плече, щелепу й спину. Телефон залишився на підлозі; оператор стривожено говорив із динаміка, а Віктор уже не міг підняти руку.

Очі Марини залишалися заплющеними. На обличчі був спокій, немов вона нарешті перестала боятися, — дивовижна тиша, не схожа на порожнечу смерті.

Насилу рухаючись, Віктор сповз із ліжка на підлогу й потягнувся до її долоні. Не відразу вдалося зімкнути пальці. Він тримався за цю тонку руку, як за єдине, що ще пов’язувало його зі світом.

У пам’яті постала Наталія, потім Марина у весільній сукні. Обох він любив, кожну по-своєму, і жодну не зміг утримати. Але в останню мить провина чомусь відступила. Залишилося тепло руки, яку він тримав.

— Виходить, разом, — прошепотів Віктор ледь чутно.