«Пішли на небеса» через пів години після весілля

Він підійшов до фотографії Наталії.

— Це не зрада. Сподіваюся, ти мене розумієш.

Фотографія не відповіла. І все ж уперше за два роки квартирна тиша не тиснула на нього з колишньою нестерпною вагою.

До ранку чутки дісталися всіх поверхів, і лікарня напружено чекала. У реєстратурі перемовлялися впівголоса, в ординаторській сперечалися, санітарки потай зазирали в коридор. Для одних майбутній шлюб залишався примхою лікаря, якого зламало горе. Ті, хто ближче знав Марину, мовчали; у них на очах з’являлися сльози.

Аліна принесла букет із лікарняної клумби. Вибрала найсвіжіші квіти, акуратно загорнула стебла в серветку й перев’язала стрічкою. Тим часом Ірина Павлівна допомагала Марині вдягнути сукню. На змарнілому тілі вона сиділа вільно, але, коли біла тканина лягла на плечі, обличчя нареченої проясніло.

— Ви така гарна, — сказала Аліна.

Марина тихенько засміялася.

— Ніхто мені цього раніше не казав.

— Сьогодні почуєте.

Сама пересуватися вона вже майже не могла, тому її посадили в крісло колісне. Блокнот Марина притиснула до грудей, а маленький конверт сховала в кишеню сукні.

Олена Іванівна помітила цей рух. Тривога повернулася, проте навколо було стільки людей і хвилювання, що медсестра знову нічого не сказала.

До каплиці прийшло більше працівників, ніж очікували. Одних привела цікавість, інших — співчуття; були й ті, хто відчував, що не може залишитися осторонь. Біля вівтаря чекав Віктор у темному костюмі. Коли крісло з Мариною ввезли всередину, він ступив назустріч, і присутні побачили, як здригнулися його губи.

Недовгу церемонію психолог вів теплим, хоча й нерівним голосом. Марина промовляла обітницю повільно, зупиняючись, щоб перевести подих. Віктор тримав її долоню, ніби через пальці міг передати їй частину своїх сил.

— Чи готові ви залишатися з нею і в радості, і у випробуваннях?

— Готовий, — без зволікання відповів він.

— Чи приймаєте ви його своїм чоловіком?

Марина підвела на Віктора очі.

— Приймаю.

Він надягнув їй обручку. Вона розглядала свою руку так, наче раніше ніколи її не бачила. Тонкий срібний обідок на худому пальці робив жінку без адреси дружиною. Тепер її пов’язували з іншою людиною пам’ять, тепло, ім’я — вона належала комусь не як річ.

Віктор поцілував Марину в чоло. Почулися неголосні оплески, потім чиєсь схлипування. Богдан Васильович повернувся до стіни, наче йому знадобилося поправити окуляри.

— Ну що, дружино моя, куди вирушимо? — запитав Віктор, коли вони виїхали з каплиці.

Марина заплющила очі. Назвавши її дружиною, він сказав більше, ніж могла б умістити будь-яка урочиста промова.

— Будь ласка, до моря.

Під дощем Віктор допоміг їй пересісти в машину, укрив своїм піджаком і застебнув пасок безпеки. Його долоня ненадовго залишилася на її плечі.

— Усе буде добре.

Марина лише кивнула. Крізь скло вона дивилася на лікарняні вікна. Там залишалися люди, які вперше за багато років побачили в ній не тінь біля задніх сходів, а наречену.

Машина рушила. У кишені сукні маленький конверт злегка зачепив її долоню.

До узбережжя дісталися швидше, ніж очікував Віктор. Місто за вікнами затихало, будинки стояли дедалі рідше, дощ потроху слабшав. Марина сиділа, притиснувши плече до спинки сидіння, і майже не розмовляла. Дивилася то на обручку, то на мокре скло, то на чоловіка — наче намагалася зберегти його обличчя так точно, щоб згодом не втратити жодної риси.

— Не змерзла?

— Ні.

— Болить?

— Поки терплю.

— Якщо хочеш, повернемо назад.

Вона відразу похитала головою.

— Не хочу. Сьогодні не можна.

У маленькому старому готелі біля затоки були вузькі коридори й потертий килим біля входу. Адміністратор здивувався чоловікові у весільному костюмі, який ніс на руках жінку в білій сукні, але розпитувати не став.

Віктор підняв Марину на другий поверх. Номер виявився простим: ліжко, крісло біля вікна, невеликий стіл, чайник і дві чашки. Зате за вікном було море.

Марина завмерла. Під низьким сірим небом вода лежала важка, майже сталева; біля берега здіймалася дрібна піна. Цей краєвид нічим не нагадував яскраву листівку, але для неї він був дивом. Вона не відводила очей, і по щоках повільно котилися сльози.

— Отже, воно існує, — прошепотіла вона. — Справжнє море.

— Тепер це твоє море.