«Пішли на небеса» через пів години після весілля

Віктор приніс до її кімнати невеликий обігрівач, м’який плед і нову подушку. Аліну він попросив допомогти з квітами. Потім забронював номер у маленькому приморському готелі — неодмінно такий, щоб із вікна можна було побачити воду.

Почувши про номер, Марина довго мовчала, не в змозі дібрати слова.

— Отже, я побачу море крізь справжнє вікно?

— Крізь справжнє, — підтвердив він.

— А якщо там мені стане зле?

— Я нікуди від тебе не піду.

Вона кивнула й відвернула обличчя, ховаючи від нього сльози.

Олена Іванівна уважно стежила за ними. Старшій медсестрі було сорок два роки; за час роботи вона надивилася на історії, яким спочатку хотілося вірити. Родичі залишали хворих, люди вдавали безпорадність заради вигоди, лікарі ламалися під тягарем власних нещасть. Тому надто красивим історіям вона вже не довіряла. У стосунках Віктора й Марини її лякало саме те, скільки в них було болю.

Якось Марина заснула після уколу. Олена Іванівна зайшла перевірити крапельницю й побачила на краю тумбочки блокнот. Читати чужі записи вона не збиралася, але тривога давно стягнулася всередині тугим вузлом. Медсестра все ж простягнула руку.

На сторінці, що розгорнулася, було лише кілька рядків: «Пробач мені. Я мала вибрати інший час».

Олена Іванівна квапливо закрила блокнот. Серце билося частіше. Зміст запису залишався незрозумілим, як і те, до кого зверталася Марина. Можливо, до Віктора. Можливо, до самої себе. Або до Наталії, чиє ім’я іноді вимовляли пошепки. Жоден із цих варіантів не давав їй певності.

Того ж вечора вона зупинила хірурга біля ліфта.

— Вікторе Степановичу, приділіть мені хвилину.

— З Мариною щось сталося?

— Стан не змінився. Мене непокоїть інше: як на мене, вона чогось не договорює.

Він утомлено всміхнувся.

— У кожного з нас є недомовлене, Олено Іванівно.

— Я не про це. Ви до неї дуже прив’язалися. А вона…

— Помирає, — неголосно перебив Віктор. — Нехай те, про що вона поки не може говорити, залишиться при ній. Розповість, коли буде готова.

Олена Іванівна збиралася заперечити, але подивилася йому в обличчя й зупинилася. Давно вона не бачила там цього життя, що обережно поверталося. Колишня порожнеча відступила, і зруйнувати це підозрою, якій сама медсестра не знаходила пояснення, вона не змогла.

Через кілька днів стало зрозуміло, що призначеного дня не дочекатися. Марина швидко втрачала сили: вставала насилу, їй перехоплювало подих, надвечір знову піднімалася температура. Лікарі визнали, що чекати тиждень до весілля не можна.

Віктор сам прийшов до лікарняного психолога.

— Проведемо весілля завтра.

— Ви впевнені у своєму рішенні?

— Не впевнений. Але чекати впевненості вже ніколи.

Уночі, напередодні церемонії, він приніс Марині просту срібну обручку. На внутрішньому боці були вигравіювані ініціали: «В. і М.».

— Завтра ми з тобою будемо чоловіком і дружиною.

Обручка лежала на її розкритій долоні. Марина тримала руку обережно, наче срібло могло розтанути.

— Ви і є моє диво, — прошепотіла вона.

Коли Віктор пішов, Марина ще довго сиділа на ліжку. Руки тремтіли, біль накочувався хвилями. Усе ж вона змусила себе розгорнути блокнот і написати останнього листа. Складений аркуш сховала під подушку, а з кишені старого пальта вийняла маленький конверт.

Вона довго дивилася на нього майже благально. Усередині було її рішення, після якого повернутися назад уже не вдасться.

Заснути тієї ночі Марина не змогла. Заплющувала очі й знову розплющувала, слухаючи лікарню: кроки чергової медсестри, гул далекого ліфта, скрип каталок, краплі дощу за маленьким вікном. Здавалося, кожна хвилина вмовляє її затриматися ще трохи, але тіло відмовлялося погоджуватися з надією.

Вона дістала аркуш із бажаннями й провела пальцем уздовж рядків. Домашнє тепло, біла сукня, слова про кохання. Море, побачене з вікна, сон без страху. Прізвище іншої людини, яке стане її власним. Пам’ять, що переживе останній вдих.

— Завтра, — беззвучно промовила Марина.

Потім вона зробила в блокноті ще один запис: «Вікторе, завдяки вам в останніх днях мого життя з’явився сенс. Тепер моя черга дати вам натомість усе, що в моїх силах».