«Пішли на небеса» через пів години після весілля

На останній сторінці виявилася світлина, про яку Віктор забув: Наталія, одягнена у волонтерський жилет, тримала за руку худеньку дівчинку з притулку. Теплота її погляду наче говорила, що чужих дітей для неї немає і нічий біль не може залишатися чужим. Заплющивши очі, Віктор раптом виразно згадав останні слова дружини: «Вікторе, саме тим, хто самотніший за інших, особливо потрібно, щоб їх любили без страху».

До світанку він залишався з альбомом. Незачинена кватирка грюкала від вітру, сторінки ледь ворушилися. Поступово йому почало здаватися, що минуле зовсім не вимагає зберігати вірність стражданню. Можливо, любов до Наталії залишиться з ним і тоді, коли він допоможе іншій жінці піти не безіменною.

Уранці в підвальному крилі його зустріла бліда Марина. Побачивши Віктора, вона трохи підвелася, спираючись на лікоть.

— Мені здавалося, ви вже не повернетеся.

— Я повернувся з відповіддю.

Вона затамувала подих.

— Я згоден стати твоїм чоловіком, — сказав Віктор.

Очі Марини відразу наповнилися слізьми.

— Ви не жартуєте?

— Ні. Тільки я хочу поставити одну умову.

Вона злякано кивнула.

— Яку умову?

— Ми не вдаватимемо, ніби це лише формальність. Увесь час, поки ти будеш поруч, я буду твоїм чоловіком і дбатиму про тебе. Не заради позначки в паперах і не тому, що мені тебе шкода. Я беру це на себе всерйоз.

Марина сховала обличчя в долонях; її плечі затремтіли. Віктор сів біля ліжка й почекав, не вимагаючи, щоб вона прибрала руки чи подивилася на нього.

— Не знаю, чим вам віддячити, — прошепотіла вона.

— Нічим. Дякувати мені не потрібно.

— Потрібно. Я ж просила набагато менше, ніж ви мені зараз дали.

Лікарня загомоніла, наче це рішення почули відразу в усіх коридорах. Одні говорили, що хірург утратив розум, інші шукали у вчинку Марини хитрість. Щоправда, пояснити, що могла виграти невиліковно хвора жінка, в якої не залишилося ні майна, ні сил, ніхто не міг.

Мовчали ті, хто бував біля її ліжка й устиг поговорити з нею по душах. Вони відчували за цим дивним шлюбом біль, до якого не можна підходити зі звичайною міркою, а зовсім не розрахунок.

Віктор призначив весілля через тиждень. Головний лікар знову спробував його зупинити.

— У тебе є ім’я, кар’єра. Подумай, що ти з ними робиш і що про це говоритимуть.

— Наговорили вже достатньо, — відповів Віктор. — Ім’я лікаря нічого не варте, коли він перестає бачити людину.

Уперше за два роки в голосі Віктора не було тієї мертвої втоми, до якої всі встигли звикнути.

Готувалися без розмаху, майже потай. У комісійній крамниці Віктор купив білу сукню, привіз її до лікарні й сам відніс до пральні. Потім у кімнаті для персоналу довго розпрасовував складки. Недорогу, трохи старомодну сукню Марина розглядала так, наче перед нею відчинялися двері в життя, до якого вона раніше не встигла дістатися.

— Для мене вона занадто гарна.

— Тепер вона твоя. Отже, тобі й пасує.

Вона почервоніла, як дівчинка, що вперше почула комплімент.

У ці дні Марина часто писала в маленькому блокноті з потертими кутиками. Закінчивши, ховала його то під подушку, то в тумбочку. На розпитування Віктора відповідала усмішкою.

— Готую подарунок.

— Для мене?

— Для вас. Щоб колись ви не забули: я справді була тут.

Він не став сперечатися, хоча від такого пояснення всередині похололо.

Одного вечора замість блокнота вона подала йому окремий аркуш. Дрібні літери нерівно тіснилися на папері.

— Я склала список. Будь ласка, не смійтеся з нього.

Розгорнувши аркуш, Віктор прочитав її бажання: «Відчути домашнє тепло. Хоч ненадовго вдягнути білу сукню. Почути слова кохання, звернені до мене. Подивитися на море з вікна. Заснути, нічого не боячись. Отримати чиєсь прізвище. Залишитися в чиїйсь пам’яті».

Він повертався до них кілька разів. Тут не було дорогих речей, великих подорожей, нічого з того, чим зазвичай вимірюють здійснені мрії. Від простоти її бажань стискало горло.

Колись дім був для нього чимось само собою зрозумілим: світло на кухні, чашка на столі, голос дружини, що долинав із кімнати. А Марина записала домашнє тепло як мрію — поруч із морем і можливістю заснути, нічого не боячись.

— Я зроблю все, про що ти тут попросила.

— Не треба всього. Мені вже й так…