«Пішли на небеса» через пів години після весілля

Марина простягнула йому руку. Спочатку він хотів удати, що не помічає, але повернувся на стілець і дозволив їй торкнутися своїх пальців. Її долоня була холодна, майже нічого не важила.

— Людині, яка вас любить, боляче дивитися, як ви караєте себе за те, чого вже не можна виправити. Вам здається, що страждати — означає доводити любов. Але, можливо, цим ви заважаєте їй зберегти своє світло.

Віктор схилив голову. Щось здригнулося в грудях, наче тріснула гребля, яку він два роки зміцнював роботою, мовчанням і алкоголем. Він раптово заплакав, затуляючи обличчя руками. Намагався стримати сльози — не виходило.

Марина нічого не говорила, лише тримала його за пальці. Після смерті Наталії він уперше плакав так: уже не з відчаю, а від болю, який нарешті знайшов вихід.

Поступово Марина слабшала. Обличчя видовжилося, під очима залягли глибокі тіні, напади кашлю почастішали. Усмішку хвороба наче не могла відібрати: вона залишалася останнім, що Марина зберігала при собі.

Одного вечора вона попросила щільніше причинити двері. Віктор одразу насторожився.

— Гірше почуваєшся?

— Залишилося мало часу.

— Не треба так. Є ще інший курс, спробуємо його.

— Пізно вже, Вікторе Степановичу.

— Гроші я знайду.

— Не самими грошима це вирішується.

Вона глибоко вдихнула, наче перед кроком у крижану воду.

— Можна попросити вас про дещо? Востаннє.

— Проси, що хочеш.

Марина подивилася йому просто в очі.

— Візьміть мене за дружину.

Вікторові здалося, що він недочув. Раптом надто гучними стали шум батареї, гуркіт візка за стіною, приглушений голос чергової медсестри вдалині.

— Ти про що?

Стиснувши край ковдри, Марина перестала всміхатися — вперше за довгий час.

— Пробачте, не слід було мені цього говорити. Мабуть, це нерозумно.

— Марино…

— Любити мене я не прошу, — квапливо заговорила вона, ніби боялася, що він піде. — Ні справжнього сімейного життя, ні дому, ні обіцянок мені не потрібно. Я завжди була нічия: у притулках, на вулиці, у чужих під’їздах. Дивилися крізь мене, наче на пляму на стіні. Не хочу ще й зникнути ось так. Нехай на могилі буде написано, що я була дружиною. Тоді я не пропала зовсім, тоді в мене було ім’я і хтось, хто не соромився взяти мене за руку.

Говорила вона неголосно, насилу вимовляючи кожне слово. Віктор залишався нерухомим. Божевільне прохання, нездійсненне — і все ж ні примхи, ні розрахунку в ньому не було. Лише беззахисна, майже дитяча потреба в тому, щоб хтось визнав: вона жива.

— Чому ти просиш саме мене? — запитав він після довгого мовчання.

— Ви першим захотіли дізнатися моє ім’я. Ви дали каву людині, а не бездомній. З вами я бодай кілька хвилин могла не пам’ятати, що йти мені нікуди.

Віктор підвівся.

— Дай мені подумати.

— Так, звичайно. — Вона спробувала знову всміхнутися. — Тільки з жалю не погоджуйтеся. Він недовго витримує.

Вийшовши в коридор, він притулився спиною до холодної стіни. Серце билося нерівно. У думках знову й знову звучало: неможливо, неправильно, божевілля. Наталії не було лише два роки; її фотографія досі стояла біля ліжка. Він і тепер часом розмовляв із нею в порожній квартирі. І ось жінка з вулиці просила стати її чоловіком на ті дні, що залишилися.

Наступного дня про прохання знала лікарня. У розмовах змішувалися співчуття, роздратування, насмішка, яку навіть не надто намагалися приховати.

— Ще трохи почекала б — дивись, і квартирою обзавелася б, — кинула санітарка.

— Яка їй квартира? — відповіла інша. — У неї за душею нічого. Це лікар від свого горя розумом рушив.

В ординаторській лікарі обмінювалися поглядами, керівництво непокоїлося про репутацію лікарні. Головний лікар викликав Віктора й довго говорив про професійну етику та пересуди, переконував, що пережита особиста трагедія не повинна губити кар’єру. Віктор вислуховував його, не промовляючи ні слова.

Удома Віктор ледве встиг увімкнути світло в передпокої, як знову вимкнув його. Вечірню темряву йому було легше прийняти: з нею квартира здавалася чеснішою. Він дістав старий альбом, якого не торкався місяцями.