«Пішли на небеса» через пів години після весілля

Закінчити він не зміг. Останні слова почув адміністратор лікарні, який з’явився у дверях, і тяжко зітхнув.

— Ще одну проблему на ліжко покладемо. Відділення вже переповнене.

Віктор повернувся до нього.

— Ми її залишаємо.

— А платити хто буде?

— Я вже сказав: вона залишається тут.

Тієї ночі Віктор не пішов додому пити, доки всередині не залишиться сама порожнеча. Він пішов до підвального крила, у невелику кімнату, де Марині поставили старе ліжко з тумбочкою. Відчинивши двері, побачив, що вона не спить, дивиться в стелю.

— Не вдається заснути? — запитав він, причиняючи двері.

Марина різко повернула голову. Переляк у її очах швидко змінився усмішкою.

— Зазвичай сон змушує мене почекати.

Віктор сів біля ліжка, вмостив папку з результатами на колінах. Заговорити виявилося важко. За роки практики він звик повідомляти діагнози рівним голосом, зберігати спокійний вираз обличчя, навіть якщо всередині все обривалося. Але цій жінці після його слів не було кому навіть зателефонувати.

— За аналізами підтвердилося тяжке захворювання, — почав він.

— Це рак? — тихо уточнила Марина.

Він подивився на неї.

— Ви знали?

— Ні, лише підозрювала. У мами починалося схоже: кашель, потім зовсім ослабла, а далі вже не могла підвестися.

Вона говорила про це з буденним спокоєм, ніби йшлося про погоду.

— Усе ж опускати руки зарано. Можна лікуватися, можна спробувати, — сказав Віктор.

Марина опустила погляд на пальці з потрісканою шкірою, на коротко обламані нігті.

— Лікарю, грошей у мене немає, житла немає. Ні страховки, ні документів, ні рідних. Одягнутися по-людськи немає в що. З чим тут боротися?

— Із самою хворобою.

На її обличчі з’явилася усмішка, без найменшої насмішки.

— Вона хоча б не обманює. З’явилася й оголосила: пора. А люди йдуть, нічого не сказавши.

Відповіді Віктор не знайшов, хоча хотів заперечити. Якби вона плакала, йому було б менш тривожно, ніж від цього спокою.

— Я спробую влаштувати все, що вдасться. Чудес обіцяти не можу, але…

— Краще подумайте про себе.

Він насупився.

— Про себе?

— Я бачила вас уночі, коли ви йшли. Буває, похитуєтеся. А буває, йдете, ніби у вас на плечах ціла могила замість сумки. Живі люди дивляться інакше.

Віктор завмер. Жаліти його звикли делікатно: обережні слова, пропозиції допомоги. Так прямо не говорив ніхто. Майже незнайома жінка помітила саме те, від чого він сам відводив очі.

— Багато ви помічаєте, — сухо озвався він.

— Без стін довкола доводиться придивлятися до людей. Треба ж розрізняти, від кого чекати удару, а хто простягне руку.

Від тієї ночі Віктор приходив щодня, вечорами. Спочатку візити залишалися суто лікарськими: температура, запитання про біль, ліки, перегляд результатів. Потім до огляду додавалося кілька хвилин розмови, згодом він затримувався на пів години. Одного разу помітив, що весь день чекає нагоди спуститися до неї.

Коли Марина слухала, здавалося, чужий голос був для неї важливішим за все інше. До неї заходили ординатори з чаєм і скаргами на нещасливе кохання. Медсестри після зміни сідали біля ліжка: говорили про чоловіків і дітей, про сварки, страхи, накопичену втому. Навіть суворий лікарняний охоронець Микола приніс пакет мандаринів і пробурмотів, що вдома біда із сином.

Марина давала кожному договорити. Могла поставити коротке запитання; якщо людина плакала, брала її за руку. У приміщенні, що раніше пахло старою фарбою й порожніми коробками, виникло напрочуд тепле місце. Сюди йшли не по лікування — тут легше було витримати самотність.

— У вас самої стільки болю. Як вистачає сил вислуховувати ще й чужий? — запитав Віктор одного разу.

Місяць тьмяно відбивався в мокрій шибці. Марина лежала на боці, натягнувши лікарняну ковдру до підборіддя.

— Мама розповідала про звірятко, яке ховається в кожному з нас. Його не видно; воно може бути злим, може — наляканим. І гризе зсередини, поки хтось не назве його на ім’я.

— А у вашого яке ім’я?

На відповідь довелося довго чекати.

— Самотність. Коли до неї вже звик. А у вас, лікарю?

Віктор хрипко всміхнувся.

— Не знаю.

— Знаєте, — м’яко заперечила Марина. — Вам страшно назвати його вголос.

Він підвівся зі стільця, пройшовся кімнатою. Під кроками скрипів старий лінолеум.