«Пішли на небеса» через пів години після весілля

Нічого не кажучи, Віктор відчинив дверцята. Вони виїхали з парковки під дощем, що посилився. Небо потемніло й нависло над містом так низько, ніби збиралося лягти просто на дахи.

Того самого дня, невдовзі після їхнього приїзду до моря, охоронець невеликого готелю біля затоки почув крик. Потім побачив у вікні номера молодят: Марина лежала на ліжку, а Віктор сидів поруч на підлозі, обоє нерухомі. Згодом він розповідав, що в пам’яті залишилися не тиша й не перелякані слова адміністратора, а жінка в білій сукні.

На її губах зберігалася м’яка усмішка, ніби перед самим кінцем їй відкрилося щось прекрасне. Чоловік тримав її за руку. Біль і потрясіння спотворили його обличчя — наче смерть прийшла, поки він іще намагався не дати їй піти з цього світу. Їхнє подружнє життя виявилося зовсім коротким.

До цього листопадового весілля вела історія, якої майже не помічали люди, звиклі проходити повз чуже нещастя. Почалася вона двома роками раніше, коли перші приморозки вкривали калюжі подобою мутного скла.

Тоді біля лікарні з’явилася Марина. Звідки вона прийшла, ніхто до пуття не знав. Документів у неї не було, постійного прихистку теж; не було й рідних, які могли б приїхати й забрати її. Про минуле вона розповідала рідко, ніби боялася торкнутися того, що вже давно розсипалося.

На ніч вона влаштовувалася в покинутому переході неподалік, під навісом господарського корпусу або на задніх сходах. Там проходила труба опалення, і було трохи тепліше. Вранці Марина йшла до громадського туалету вмитися холодною водою, потім шукала щось їстівне в пакетах біля їдальні. Милостині вона не просила. За залишену булочку чи чай дякувала з такою щирістю, що людині, яка поспішала, ставало ніяково за власний поспіх.

Одного разу садівник побачив, як вона збирає сміття біля клумб. Наступного дня приніс старі рукавички. Після цього Марина час від часу допомагала розпушувати землю, прибирати сухе листя, поправляти переламані стебла. Вона майже пошепки розмовляла з квітами й усміхалася їм, як дітям.

— Знову прийшла, — невдоволено перемовлялися медсестри, проходячи повз. — І куди охорона дивиться, чому не прожене? Шкода її, але тут лікарня, а не нічліжка.

Віктор помітив її рано-вранці, вийшовши через службові двері після тяжкої нічної операції. У руці він тримав недопиту каву. На сходинках сиділа жінка в старому пальті, надто тонкому для сирої холодної погоди. Кутаючись у нього, вона дивилася на почорнілу від дощу землю клумби.

Він міг пройти далі, як раніше проходили інші. Проте того ранку зупинився.

— Дайте їй гарячої кави, будь ласка, — звернувся він до медсестри, яка йшла слідом із документами.

— Це кому? Їй? — здивувалася вона.

— Їй.

— Вікторе Степановичу, але ж вона…

Медсестра затнулася під його спокійним, втомленим поглядом.

— Вона людина. Принесіть людині кави.

Після того ранку зміни були невеликими, але помітними. Усередину Марину, як і раніше, не запрошували просто так, зате охорона більше не зганяла її зі сходинок. Біля службових дверей почали залишати пакети з їжею; іноді дозволяли посидіти в теплі, у коридорі біля пральні. У відповідь вона дарувала кожному одну й ту саму тиху усмішку, яка нічого не вимагала натомість.

Віктор дедалі частіше зустрічав її поглядом: біля клумб або під навісом, звідки вона дивилася на вікна хірургічного корпусу. Його власні дні тягнулися, мов нескінченний безбарвний коридор. Після Наталії він тримався за роботу — останню звичку, яка ще не давала йому остаточно впасти. Повертатися доводилося в темні кімнати, до фотографії дружини на тумбочці й пляшки, до якої рука тягнулася надто часто. Йому здавалося, рятувати він більше не здатен. Ні інших, ні самого себе.

Навесні, холодного дощового дня, Марина знепритомніла на парковці. Її знайшли біля заднього входу, згорнуту клубочком на мокрому асфальті. Спочатку припустили застуду чи голод: можливо, кілька днів не їла. Але з приймального відділення надійшли інші відомості — температура, тяжкий виснажливий кашель, слабкість, збільшені лімфовузли. Аналізи теж викликали тривогу.

Онколог Роман Олексійович запросив Віктора до кабінету. Довго перебирав папери, не вимовляючи ні слова.

— Не тягни, скажи як є, — попросив Віктор.

Роман підвів на нього очі.

— У неї лімфома. Форма рідкісна, хвороба далеко зайшла.

У грудях Віктора ніби неквапно стягнуло стару рану.

— Скільки їй залишилося?