«Пішли на небеса» через пів години після весілля

Медикам, які приїхали, вже не було кого рятувати. До лікарні, з якої подружжя поїхало після весілля, привезли їхні тіла.

Жоден наказ не розійшовся б відділеннями швидше за цю новину. Працівники виходили з кабінетів, зупинялися посеред коридорів; ті самі запитання переходили від людини до людини, але відповісти на них було нікому. Замість відповідей з’явилися здогади: Марина отруїла хірурга; вони домовилися померти разом; Віктор не зміг пережити ще одну втрату. Кожну версію переповідали з різною впевненістю, хоча жодна ще нічого не пояснювала.

Слідство встановило дві різні причини смерті: Марина померла від ліків, які прийняла, Віктор — від гострого серцевого нападу. За цими короткими формулюваннями залишалося все, чого в лікарні не розуміли: її рішення, обраний для нього день весілля, доля людини, яка лише тепер, через два роки, почала повертатися до життя. Пояснення Марина залишила в блокноті.

Олена Іванівна домоглася дозволу забрати його, коли необхідні процедури завершилися. Їй було важко вирішити, чи має вона право читати листи, призначені іншому. Але, залишивши сторінки закритими, вона залишила б і Марину у владі чуток — загадковою жінкою, про яку можна без кінця вигадувати жорстокі історії.

Пізнього вечора Олена піднялася на лікарняний дах. Дощ ненадовго вщух; від мокрого бетону й листя тягло вогкістю. На лавці біля службового виходу вона поклала блокнот на коліна й довго сиділа, не відкриваючи його.

Першу сторінку займали два однакові звернення, немов Марина боялася, що з першого разу її не почують: «Якщо ви читаєте це, значить, я пішла раніше за вас. Але, присягаюся, я старалася». І нижче знову: «Якщо ви читаєте це, значить, я пішла раніше за вас. Але, присягаюся, я старалася».

Олена Іванівна провела пальцями по написаному. У кількох місцях чорнило розпливлося, наче туди впали сльози. За цією сторінкою починався лист до Віктора.

«Дорогий Вікторе, коли ви візьмете цього листа, мене вже не буде. Ви, можливо, сердитеся й не можете зрозуміти, навіщо я повелася з вами так жорстоко. Мені важко навіть просити пробачення: я не впевнена, що маю на це право. І все-таки прошу — прочитайте до кінця.

Наше знайомство не було випадковістю. Ім’я я назвала справжнє: Марина. Усе, що ви знали про моє життя без сім’ї, дому й надії, теж правда. Тільки до вашої лікарні мене привела не сама лише відсутність місця, куди можна піти. Я прийшла саме до вас.

Два роки тому я жила в притулку. Наталія іноді навідувала нас. Я тоді ще соромилася того, який маю вигляд, ховала руки глибше в рукави й майже ні з ким не розмовляла. А вона сідала біля мене так, немов ні запах вогкості, ні чужий одяг не робили мене зайвою. Приносила щось почитати, приносила чай і теплі шкарпетки. Але найбільше мені запам’яталося, як вона дивилася мені в очі. Потім, кілька днів після її приходу, я знову почувалася людиною.

Наталія казала: усмішка теж буває ліками, тільки дарувати її треба щиро, а не тому, що так належить. Спочатку я їй не вірила. Потім вирішила спробувати. Усміхалася людині із супом, людині, яка лаялася, людині, яка взагалі не відповідала. Одні ставали лагіднішими, інші залишалися такими, як були. А мені було легше в будь-якому разі.

Одного разу вона пропустила візит, потім ще один. Я почула, що Наталії стало зле й її забрали до лікарні. Кілька тижнів я приходила до вашої будівлі, стояла біля воріт. Розпитувала санітарок і охоронців, людей, які вийшли покурити. Усі мовчали. Нарешті одна жінка пошепки сказала мені, що Наталія померла.

Тоді я й побачила вас уперше. Уночі ви вийшли з лікарні й ішли, наче дощу зовсім не було. Хтось сказав, що ви її чоловік. Ваше обличчя я запам’ятала відразу — від болю, який побачила в ньому, мені стало страшно. Я зустрічала тих, хто втрачав житло, дітей, здоров’я, навіть власне ім’я. Але ви мали такий вигляд, ніби вже самі поховали себе, і це було страшніше.