«Пішли на небеса» через пів години після весілля

Я знала, що колись ви мене побачите. Не через якісь мої особливі якості. Наталія помічала людей, і мені хотілося вірити, що частина її світла збереглася й у вас. Коли одного ранку ви звеліли принести мені кави, я зрозуміла, що не помилилася: збереглася.

Хвороби в моєму задумі не було, як не було й прохання про допомогу. Я збиралася лише залишатися неподалік, іноді всміхатися вам і, якщо ви дозволите, говорити те, що вам потрібно почути. Потім з’ясувалося, що в мене хвороба, від якої померла Наталія. Я сприйняла це чи то як жорстоку насмішку, чи то як знак. Досі не можу сказати, чим це було.

Ви стали заходити до мене, і я спостерігала за вашим поглядом. Крізь утому в ньому проступало роздратування, потім біль. Одного разу я побачила у ваших очах життя. Щастя ще не було, але переді мною вже була жива людина.

Мені здавалося, я зможу піти, коли настане час, і все. Залишу блокнот, попрошу вас більше не пити ночами. Проте кінець наближався, і разом із ним зростав страх, що від мене зовсім нічого не залишиться. Померти тією жінкою із задніх сходів, чийого імені ніхто не згадає, я боялася. Боялася й того, що у вас після мене знову буде самий лише біль.

Зважитися попросити про шлюб вдалося не відразу. Багато разів я відкидала цю думку. Надто велике прохання, думала я, несправедливе до вас, до Наталії, до всього, що було між вами. Згодом я змогла зрозуміти, чого насправді хочу. Папір мені був не потрібен. Я хотіла знати, що й мене можна любити — нехай лише один день. А вам, як мені тоді здавалося, потрібен був хоча б день, не схожий на смерть.

Піти після весілля я вирішила тому, що не хотіла прирікати вас на тижні поруч із людиною, яку руйнує хвороба. З Наталією ви вже пройшли через це. Нехай у вашій пам’яті я залишуся біля вікна з морем, у білій сукні. Хотілося залишити один теплий спогад замість довгої муки.

Про те, наскільки хворе ваше серце, я не знала. Якби знала це, нізащо не зважилася б. Нізащо. Якщо лист у вас у руках, значить, я помилилася: збиралася врятувати вас, а принесла ще одне горе. Вікторе, пробачте мені. Усе, чого я хотіла, — повернути вас до життя, стати маленькою свічкою в темряві, що залишилася після Наталії.

Від вас я отримала ім’я й тепло. Ви дозволили мені піти, знаючи, що я комусь належу. До останньої думки я буду вдячна за це. Я вас люблю. Моя любов не замінює Наталію й не займає місця вашого колишнього життя. Вона інша — така, що приходить наприкінці шляху й уже нічого не просить для себе.

Якщо зможете, будьте щасливі. Живіть. Дивіться на море. Оперуйте. Хоча б іноді усміхайтеся. Заради Наталії й заради себе. І заради мене теж, якщо хоч трохи світла було в мені. Ваша дружина, Марина».

Олена Іванівна не витирала сліз, поки читала. Вітер перегортав краї сторінок, і вона міцніше тримала блокнот, ніби всередині ще билося серце жінки, зрозуміти яку вона встигла надто пізно.

На наступному аркуші було лише кілька рядків: «Прошу, не залишайте мене в могилі без імені. Якщо це можливо, поховайте поруч із ним. Він був моїм домом, хоч і недовго».

Тиждень після смерті подружжя видався дощовим. Дощ барабанив по дашках, стікав по лікарняних стінах, наповнював калюжі біля воріт; здавалося, погода й сама не розуміла, як їй зупинитися. У лікарні тим часом вирішували, як ховати померлих.

Для Віктора адміністрація збиралася влаштувати гідне прощання. Заслуженого хірурга поважали й колеги, й пацієнти; його ім’я знали. Марину ж мали намір поховати окремо, коштом соціальної служби, на ділянці для незатребуваних тіл.

— Ні, так ви не вчините, — сказала Олена Іванівна головному лікареві.

Він утомлено провів рукою по обличчю.

— Олено, довкола й без того стільки галасу. Ти ж розумієш: зараз нам треба бути обережними.

— Обережними? — голос у неї зірвався. — Померли двоє людей, а вас стіни лікарні турбують більше, ніж вони?

— Мене турбує лікарня, люди, які тут працюють, наша репутація…

— Лікарям зберігає репутацію людяність, а не вміння промовчати. Вони одружилися. Законно. При свідках. Марина просила, щоб її поховали разом із чоловіком.