Перед ювілеєм Іри свекруха заявила, що Максим не прийде, і почала складати частування в сумки, але зі спальні вийшли гості

— Та ні, Артеме, ти що? Знайомся, це моя свекруха Світлана Петрівна. — Іра вказала на жінку, яка зараз більше скидалася на переляканого горобця під поглядом трьох яструбів. — Світлана Петрівна каже, що Макс не прийде до мене на свято. У них справи на городі. От вона й вирішила врятувати наші продукти від псування.

Артем повільно, із насолодою, почухав підборіддя. Його очі недобре блиснули мисливським азартом. А Дружок тим часом не ловив гав. Акуратно, використовуючи лише передні різці, він підчепив куточок сирокопченої ковбаси, що стирчав із пакета, вправно витягнув її назовні й почав методично обнюхувати, не наважуючись облизати.

— Так-так-так! — насупився капітан, височіючи над літньою жінкою, наче скеля над туристичною стежкою. — Цікавий розклад виходить. Виходить, Макс рідну дружину з тридцятиріччям не привітає, а його мамуся взагалі святковий стіл просто з-під носа забирає, заготовляє, так би мовити, провіант для втечі. Непорядок. Це, громадянко, якось не по-родинному виходить, більше на мародерство скидається.

Світлана Петрівна спробувала щось сказати, але з її горла вирвався лише придушений писк. Вона переводила зацькований погляд з Артема на ротвейлера, який старанно пускав бісики ковбасі.

— Дружку! Фу, ковбаса чужа. Стережи сумку! — скомандував Артем тоном, що не терпів заперечень.

Вираз собачої морди вмить став зосередженим, і з легким гарчанням Дружок ліг упоперек обох сумок свекрухи. Під вагою пса всередині щось хруснуло. Найімовірніше, пластиковий контейнер із маслинами. Але ротвейлер лише вмостився зручніше, висолопивши довгого язика. Він прибрав позу непідкупного вартового, що охороняє продовольчий запас обложеної фортеці.

Рома, який стояв біля одвірка, всміхнувся й похрустів шиєю.

— Артеме, а може, викличемо наряд? — ліниво протягнув він. — Тут очевидне незаконне проникнення на приватну територію і спроба крадіжки. Нехай розбираються ті, хто на зміні, а ми поки справою займемося, мангал розпалимо.

Світлана Петрівна так зблідла, що почала зливатися з корпусом холодильника.

— Який наряд? — вереснула вона, нарешті знову знайшовши дар мови. — Ви здуріли? Я мати господаря. Я маю повне право розпоряджатися майном. Іро, скажи цим, цим гоблінам, щоб вони прибрали свою псину від мого м’яса.

Іра знизала плечима, підійшла до стільниці й узяла до рук ніж. Вона почала спокійно нарізати свіжі огірки.

— Світлано Петрівно, по-перше, дача записана на мене. Максим до неї жодного стосунку не має. А по-друге, м’ясо від початку було моїм. Я його купувала, я його маринувала. Дружок просто захищає мою власність від несанкціонованого вивезення на фіктивні городи.