Перед ювілеєм Іри свекруха заявила, що Максим не прийде, і почала складати частування в сумки, але зі спальні вийшли гості

Саме цієї миті з боку подвір’я почувся хрускіт гравію під колесами автомобіля. Грюкнули дверцята машини. Дерев’яними сходами ґанку пролунали швидкі, легкі кроки. Двері до кухні відчинилися, і на порозі з’явився сам Максим.

Чоловік Іри був одягнений не в робу для копання грядок, а в бездоганно випрасувану світлу сорочку й легкі літні штани. У руках він тримав гігантський, неймовірно пишний букет із улюблених дружиною кремових півонієвих троянд, а з-під пахви стирчала подарункова коробочка, перев’язана золотою стрічкою.

Максим переступив поріг кухні з широкою сяйливою усмішкою, готовий виголосити святкову промову. Але слова застрягли йому в горлі. Картина, що постала перед його очима, була гідна пензля сюрреаліста.

У невеликій дачній кухні перебували троє величезних чоловіків, які свердлили його важкими поглядами. Просто посеред підлоги сидів ротвейлер завбільшки з поні, пускаючи слину на розпороті картаті сумки. Іра спокійно шаткувала огірки, а в самому кутку, притулившись спиною до холодильника, сиділа його рідна мати, стискаючи в руці банку ікри.

— Перепрошую, а що тут відбувається? — почав Максим незвично високим тенором, перевів погляд на банку ікри в руках матері й кивнув: — Ага!

Він усе зрозумів за одну коротку секунду. Його очі метнулися до порожніх полиць холодильника, потім до сумок під задом собаки й, нарешті, до обличчя матері.

— Мамо, ти що, знову за своє? — ахнув чоловік, опускаючи букет. На його обличчі відбилася суміш дикого сорому й накопиченого роздратування. — Навіщо ти сюди приїхала? Ми ж із тобою тиждень тому це обговорювали. Я тобі чітко пояснив, що ми сьогодні святкуємо день народження Іри в молодіжній компанії. З батьками зберемося в кафе.

Світлана Петрівна завмерла, наче миша, спіймана у світлі фар. Усі її грандіозні плани завалилися, поховані під тягарем реальності. Її брехня викрилася максимально публічно, при свідках, та ще й при власному сині, чиїм ім’ям вона так спритно прикривалася.

Її обличчя почало стрімко змінювати колір — від блідо-сірого до насиченого бурякового. Вона спробувала підвестися, спираючись на гладенькі дверцята, але ноги слухалися погано.

— Максимчику, синочку, — забелькотіла вона, нервово затинаючись. — Ти не так усе зрозумів. Я не те щоб… Я просто заїхала привітати.

— Ага-ага, — подав голос Артем із незмінною посмішкою. — Заїхала привітати й заодно вирішила весь холодильник до своїх баулів перекласти, мабуть, щоб іменинниця не переїдала на ніч. Турбота про здоров’я, так би мовити.