Життя без прикрасМіж сторінками лежала записка. Літери в ній тремтіли:
«Синку, перебирала старі речі й знайшла твій альбом. Яким талановитим ти був хлопчиком! Подивися: ми скрізь разом, і на кожному малюнку наша сім’я щаслива. Що з нами сталося? Твоя мама».
Олексій усміхнувся з гіркотою. Тридцять років альбом лежав у батьків — і знадобився матері саме зараз. Він бачив у цій посилці чергову спробу змусити його згадати минуле, пожаліти її, відчути себе винним.
— Що тобі надіслали? — Юлія зазирнула йому через плече.
— Звісточку з дитинства. — Він передав їй альбом. — Мама намагається викликати жалість.
Юлія гортала яскраві дитячі малюнки. У них було стільки наївності й любові до всього навколо.
— Гірка іронія, правда? — усміхнувся Олексій. — Я ж любив їх. Усіх, без жодних умов. Тільки малював я сім’ю, яку хотів мати. А жили ми зовсім інакше.
— Ти був чудовим хлопчиком. — Юлія провела долонею по його щоці. — І виріс хорошою людиною, прекрасним батьком. Не дозволяй їм змусити тебе в цьому засумніватися.
Він кивнув і прибрав альбом до шафи. Піддаватися не збирався. Надто довго намагався заслужити батьківську любов, хоча її не треба було заслуговувати: дитину мають любити без жодних умов.
Того ж вечора Олексій працював над звітом. Побачивши незнайомий номер, він відповів машинально.
— Олексій Скиба? — Жіночий голос звучав офіційно. — Соціальна працівниця Інна Яківна. Ваші батьки, Скиба Володимир Тарасович і Тетяна Олегівна, попросили з вами зв’язатися. У них грошові труднощі. Вас вони вказали як найближчого родича, який може допомогти.
Олексій відкинувся на спинку крісла, стримуючи роздратування, що наростало.
— Перепрошую, яку організацію ви представляєте?
— Соціальну службу. Батьки звернулися до нас, щоб оформити субсидії. Під час розмови з’ясувалося, що вони заборгували за комунальні послуги і їм важко оплачувати рахунки.
— Зрозуміло, — сказав Олексій, намагаючись не підвищувати голосу. — А їхня донька, Катерина, знає про ці труднощі?
— Нам сказали, що зараз донька не може допомагати грошима.
— Ну звісно, — пробурмотів він. — Інно Яківно, тут не все так просто. Раніше я справді утримував батьків, але нещодавно припинив допомагати. Повірте, причини для цього були серйозні.
— Але їм уже важко, це літні люди…
— Я розумію, — перебив Олексій. — І все ж рішення не зміню. Якщо їм потрібна підтримка, нехай оформлюють допомогу. Адже для пенсіонерів із невеликими доходами передбачені субсидії, наскільки я знаю.
Після дзвінка він почувався спустошеним. Батьки пустили в хід важку артилерію — залучили соціальну службу, щоб змусити його поступитися. Однак відступати Олексій не хотів. Він захищав гідність дітей, власну самоповагу й ту справедливість, якої хотів навчити Микиту й Варвару.
Посеред тижня його викликав директор компанії. Зазвичай робочі питання вирішувалися через начальника відділу, тому таке запрошення насторожило Олексія. Він подумав про скорочення, про можливі неприємності з останнім проєктом.
— Сідай, Олексію. Поговорити треба. — Станіслав Григорович указав на крісло навпроти.
Огрядний директор, якому було за п’ятдесят, постукував ручкою по столу.
— Мені тут дивний дзвінок був, — продовжив Станіслав Григорович. — Твоя мати зв’язалася з приймальнею.
— Моя мати? — Олексій не одразу повірив почутому.
— Саме так. Десь знайшла наш номер, додзвонилася до секретаря, наполягла, щоб з’єднали зі мною. Стверджувала, що в тебе серйозні проблеми з алкоголем, що сім’ї ти не допомагаєш. Ще сказала, нібито боїться, що ти розтратиш гроші компанії.
Обличчя Олексія запашіло. Тепер мати намагалася зашкодити його репутації на роботі, поставити під удар кар’єру. Такого він від неї не очікував.
— Станіславе Григоровичу, тут немає жодного слова правди, — твердо промовив він. — У нас із батьками непрості стосунки. Я нещодавно перестав давати їм гроші. Схоже, вони вирішили так помститися.
Директор відмахнувся.
— Я й не повірив. Ти в нас один із найнадійніших працівників, та й перегаром від тебе точно не пахне. Просто вирішив, що мушу попередити. Мало приємного в такому дзвінку.
— Дякую. — Олексій полегшено видихнув. — І пробачте за цю історію. Мені й на думку не спадало, що вони на таке підуть.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.