Життя без прикрасЯблука Галина облишила.
— Що ж вони накоїли?
— Зійшлися, поки я намагалася пережити смерть Аліни. Я тоді майже не бачила, що в нас удома коїться. Потім виявилося, що зникли гроші, були платежі через якісь ледь знайомі мені фірми.
Оксана зажадала внутрішньої перевірки. За кілька тижнів перевіряти почали вже її саму.
— Знайшлися договори з моїм підписом, розпорядження, яких я не давала. І електронні листи: нібито я погодила ці платежі.
— Ти пояснювала, що папери не твої?
— Звісно. Тільки фахівці розбирали те, що отримали. А частина попередніх даних на сервері вже зникла.
— Хто туди міг потрапити?
— Доступ був у багатьох. Але фінансовий відділ — у Людмили. Начальник постачання Степан Кравченко заявив, що фіктивні договори наказувала укладати особисто я. Василь Лісовський, головний бухгалтер, побачив документи й вирішив: погодження мої. Вадим мало не потерпілим виступав. Людмила в суді ридала.
— Сімейка що треба.
— Максим Савчук, системний адміністратор. Перед звільненням казав, що на сервері щось негаразд. Потім зник. Слідство відповіло, що розшукати не вдалося. Мій адвокат скарги подавав, працював. Марно: вирок залишили.
Галина довго розглядала її.
— А бізнес тепер у Вадима з Людмилою?
— Поки я відбувала строк, він розлучився. Вони заволоділи компанією. Щось із майна пішло на погашення вимог, пов’язаних зі справою. Заміського будинку я теж позбулася.
— Живуть вони разом?
— Так.
Свічка майже догоріла.
— Сама ти щось узяла? — запитала Галина.
— Жодної копійки.
Старенька встала.
— Чому ж тоді сидиш і помовчуєш?
Оксана відповіла роздратовано:
— Бо рішення вже ухвалено. Після апеляції нічого не змінилося. Кілька років я писала заяви, отримувала відповіді. Кому потрібна колишня ув’язнена, яка торочить, що її підставили чоловік із сестрою?
Галина пішла до спальні.
— Образилися на мене?
Вона не озвалася. За хвилину повернулася з маленьким записником, знайшла сторінку й переписала на клаптик ім’я та номер. Поклала перед Оксаною.
Над номером телефону було написано: «Петро Олексійович Гончар».
— Це хто?
— Слідчий.
Оксана мало не розсміялася.
— Пропонуєте повідомити йому, що суд помилився?
— Повідом, що тебе направила Галина Іванівна Ткач.
— Ваш родич?
— Ні. Найкращий друг Ігорка. Служили разом. Сина не стало, а Петро мене не покинув.
Оксана посунула записку назад.
— Через знайомства мені допомагати не треба.
Галина до папірця не доторкнулася.
— Я тобі цього й не пропоную. Вироку він скасувати не може. Зате може послухати. Скаже, що нічого не вийде, — принаймні спершу в документи зазирне.
Оксана промовчала. Тоді Галина взяла записку й вклала їй у долоню.
— Пошлися на мене, на Галину Іванівну. І роби, як скажуть.
З’явилося світло. Під стельовою лампою виразно білів клаптик із номером. Оксана збиралася залишити його на столі, але рука не відпускала паперу. За кілька років їй уперше дали не чергову відмову, не скаргу й не копію вироку. Лише телефон.
Наступного дня вона тричі починала набирати Петра Гончара. Щоразу не наважувалася натиснути останню кнопку. Телефон лежав поруч із запискою на кухонному столі.
— Чого ти телефон мучиш? — спитала Галина, ставлячи чайник.
— Міркую.
— Бачу.
— Він може сказати, що все скінчено.
— Тоді хоч від нього почуєш, а не від власного страху.
Оксана підвела голову.
— Ви з усіма така наполеглива?
— З тими, хто сам собі зачиняє двері.
Галина вийшла на подвір’я. Оксана знову взялася за телефон і цього разу таки зателефонувала. Після кількох гудків чоловік відповів:
— Гончар.
— Петре Олексійовичу, це Оксана Степанівна Мельник. Ваш телефон мені дала Галина Іванівна Ткач.
У слухавці на мить запала тиша.
— У Галини Іванівни все гаразд?
— Так. Я купила будинок, у якому вона живе.
— Розумію. З якого приводу телефонуєте?
Повернулося знайоме відчуття приниження. Після вироку десятки розмов починалися однаково: Оксана пояснювала, що вона не злочинниця, і натикалася на сумнів.
— Я хотіла б обговорити свою кримінальну справу. — Гончар слухав, не перебиваючи. — Звільнилася умовно-достроково. Мене судили за те, що через фіктивні договори я нібито виводила гроші з власної фірми й привласнювала. Призначили шість років. Галина Іванівна сказала, ви зможете мене вислухати.
— Копія вироку залишилася?
— Залишилася.
— Ще щось із документів?
— Дещо є.
— Приїздіть завтра об одинадцятій годині. Зможете?
— Так.
— Тільки без сподівань, яких я не виправдаю. Скасовувати судове рішення я не маю права, обіцяти перегляд теж.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.