Життя без прикрас— Тоді візьмемося за факти.
Кілька секунд після завершення дзвінка Оксана не відводила телефона від вуха. Повернулася Галина.
— Ну?
— Їду завтра.
— От бачиш.
— У вас усе легко виходить.
— Легко — це якби ти вчора до півночі над моєю запискою не сиділа.
Вранці Оксана перебирала вирок, договори, листи колишнього адвоката. Серед копій знайшлася фотографія Аліни біля машини: донька показувала матері ключі від свого першого автомобіля. Їй було двадцять.
— У двадцять один я її народила, — сказала Оксана, побачивши Галину у дверях. — Іноді здавалося, що дорослішаємо разом.
Галина сіла біля неї.
— Коли сталася аварія?
— Чотири роки тому. Їй двадцять, мені сорок один. Майже відразу після цього закрутилося все з компанією. Перший рік без неї пам’ятаю погано: до ночі робота, вдома тільки сон. Вадим із Людмилою дедалі частіше затримувалися в офісі. Я вважала, що допомагають.
Фотографію Оксана сховала в папку.
— Мені виповнилося сорок два, а перевірка вже тривала. Потім затримали, розслідували, судили. Шість років призначили.
— Відсиділа скільки?
— Три роки. У сорок п’ять відпустили умовно-достроково.
Галина кивнула.
— За чотири роки доньку поховала, за ґратами побувала, без чоловіка, сестри, справи й дому залишилася.
— От рахувати я й не люблю.
До районного відділення Оксана прибула раніше призначеного часу. Високий, коротко підстрижений сивий Петро Олексійович не став ні запевняти її в довірі, ні вдавати співчуття. Посадив, забрав копію вироку.
— Як ви вважаєте, що залишилося неперевіреним?
Оксана готувалася до іншого.
— Неперевіреним?
— Якщо докази перекрутили, могло зберегтися джерело, яке дасть змогу це побачити.
Вона розкрила папку.
— Максим Володимирович Савчук, наш системний адміністратор. Звільнився незадовго до арешту.
— З якої причини?
— Офіційно — посварився з керівництвом. Перед цим не раз попереджав: старі файли змінюються. Я повз вуха пропускала, після смерті доньки іншим була зайнята.
— Які файли?
— Договори, службові листи, погодження в папках. Казав, входять під обліковими записами фінансового відділу й поверх старих версій записують нові.
Гончар записав прізвище.
— У справі Савчук згадується?
— Так, але в суді його не було. Слідчий пояснив: поїхав, знайти не вдалося.
— А резервні копії?
— Максим якось сказав, що частину сервера окремо зберіг. Запитала, навіщо. Пояснив це бажанням не виявитися потім крайнім. За тиждень звільнився.
— Ця розмова десь записана?
— Ні.
Далі Оксана розповіла, як Степан Кравченко, начальник постачання, запевняв суд, що отримував незаконні вказівки безпосередньо від неї. Як Василь Лісовський повірив пред’явленим бухгалтерові паперам. Не забула й фінансовий відділ Людмили.
Петро повернувся до дат.
— Аліни не стало до порушення справи?
— Приблизно за рік. Мені тоді був сорок один рік, доньці — двадцять. У сорок два я вже опинилася під слідством.
— Чоловік тоді працював із вами?
— За комерційний напрям відповідав Вадим. Коли загинула Аліна, я розширила його повноваження. Людмилу теж майже перестала перевіряти.
Гончар закрив теку.
— Оксано Степанівно, про можливі дії працівників я не розповідатиму. Від вас потрібні письмова заява й документи, що збереглися.
— Поки що на цьому все?
— Поки що так. Нові відомості, яких не було під час першого розгляду, дадуть змогу рухатися далі за встановленим порядком. Але почати треба з факту.
— Я розумію.
— Чоловікові, сестрі, свідкам не телефонуйте. Доказів самі не добувайте. Дотримуйтеся умов звільнення, живіть звичайним життям.
— Зі звичайним у мене не складається.
— Хоча б без самодіяльності.
Окремо він звелів викласти розмову із Савчуком про резервну копію. Через годину Оксана вийшла з відділку. Обіцянок так і не почула, зате вперше за довгі роки її запитали про те, що лишилося неперевіреним.
В автобусі вона надіслала Галині повідомлення: «Зустрілися. Нічого не обіцяв, але почне перевірку». Відповідь не забарилася: «Так і належить».
Наступними тихими днями Оксана займалася закупівлями для невеликого меблевого цеху, виконувала вимоги умовно-дострокового звільнення й надвечір поверталася до Липовежжя. Галина про слідчого не розпитувала. Зажадала лише переставити важкі каструлі на нижню полицю.
— Артрит у мене.
— Досі ж самі діставали.
— От і перестав.
— Сказали б раніше.
— Не командуй.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.