Життя без прикрасГалина розсміялася.
За тиждень зателефонував Петро Олексійович.
— Максим Володимирович Савчук був зареєстрований там само, де жили ви?
— Так, а потім квартиру продав.
— Батьків пам’ятаєте?
— Мама його — Лідія Семенівна. Жила в області.
— Добре.
— Вдалося знайти Максима?
— Заходів перевірки обговорювати з вами не можу.
— Розумію.
Увечері того ж дня на екрані з’явився незнайомий номер.
— Оксанко.
Оксана відразу впізнала голос Вадима й вийшла з кухні.
— Навіщо телефонуєш?
— Хотів дізнатися, як обжилася.
— Раптом згадав.
— Не починай. Кажуть, ти знову зі своєю старою справою носишся.
Оксана завмерла.
— Хто тобі сказав?
— Неважливо. Тебе раніше випустили, Оксанко. Раділа б, що все позаду.
— У тебе позаду.
— І в тебе хай буде.
— Страшно стало?
Вадим розсміявся.
— З якого дива? Вирок нікуди не дівся, експертизи, свідки. Під документами твій підпис.
— Он ти про що. Підписувала, значить.
— Знову за старе?
— То навіщо тобі цей дзвінок?
Він помовчав.
— Хочу попередити: у компанію не пхайся й скандалів не затівай. Тебе звільнили умовно-достроково. Конфлікти тобі зараз ні до чого.
— Погрожуєш?
— Як колишній чоловік раджу.
— Колишнім ти став, поки я сиділа.
— Досить удавати жертву. Між нами все розвалилося ще до суду.
— Зате з Людмилою в тебе швидко налагодилося.
Вадим заговорив жорсткіше.
— Її залиш у спокої.
— Свою сестру? З якого дива?
— Я знаю тебе. Ти можеш такий скандал здійняти.
— Скандал уже був. У суді.
Оксана завершила дзвінок. На кухні Галина вимкнула телевізор.
— Він?
— Вадим.
— Як довідався?
— Гадки не маю.
— Перелякався?
— Порадив мені все забути.
Галина розлила чай.
— Отже, самому забути не вдалося.
Наступного ранку Оксана переказала Гончареві розмову.
— Прямо погрожував? — уточнив він.
— Ні. Нагадував про умовно-дострокове звільнення. До компанії їздити не радив.
— І не їздіть.
— А документи він устигне знищити?
— Оксано Степанівно, самі жодних заходів не вживайте. Знадобиться ваша участь — вам повідомлять.
Через три дні Оксана сиділа за кухонним столом над роботою, коли біля хвіртки зупинилася машина Гончара. Галина визирнула у вікно.
— Петрусь завітав.
— Ви його так називаєте?
— Я ж пам’ятаю його хлопчиськом.
Петро Олексійович приніс пакет продуктів і з порога звернувся до старенької:
— Галино Іванівно, знову кажете всім, що вам ніхто нічого не возить?
— Я повідомляю відомості, а не скаржуся.
Поставивши продукти, він глянув на Оксану.
— Треба з вами поговорити.
— Тоді я до себе, — сказала Галина, взявши чашку.
— Будь ласка, побудьте з нами, — попросила Оксана.
Гончар сів навпроти неї.
— Максима Савчука вдалося знайти.
Оксана не відразу повірила.
— Де ж він?
— В іншій області, працює за фахом. Зміни на сервері підтвердив. Щоправда, спершу й чути про вашу справу не хотів.
— Чому?
— Боявся, що все звалять на нього.
Їй пригадався молодий системний адміністратор: як дратували його працівники, що залишали паролі на папірцях.
— А копія сервера залишилася?
Петро трохи помовчав.
— Савчук каже, що зовнішній накопичувач у нього зберігся.
— Поки що ми знаємо це з його слів, — уточнив Петро.
Галина поставила чашку на стіл.
— А що на ньому?
— Цього ще не знаємо.
Коли Петро поїхав, Оксана раз у раз поверталася до вікна. Хотілося повірити: тепер справа зрушить із місця. Але надія вже надто дорого їй обходилася.
Через тиждень Гончар повідомив телефоном:
— Савчук згоден віддати носій на офіційне дослідження. Поки що це все, що можу повідомити.
Решту мали з’ясувати фахівці; залишалося чекати.
Увечері Галина дістала фотографію Ігоря.
— Петро й після його загибелі хотів усе виправити. Винив себе: не встиг допомогти.
— Що тоді сталося?
— На службі стався нещасний випадок. Петро був поруч, а врятувати не зміг. Тепер йому все здається, що він переді мною в боргу.
— А ви так вважаєте?
— Немає в мене боржників.
Оксана глянула на фотографію.
— Після Аліни я теж шукала, кого звинуватити. Водія, лікарів, дорогу… Себе. А потім зрозуміла: скільки не шукай, її цим не повернеш.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.