Життя без прикрасНаступного ранку Петро попросив Оксану приїхати після другої. У кабінеті він не став розповідати їй про перебіг перевірки; на столі перед ним лежав один аркуш.
— Носій ще досліджують. Але вже є попереднє підтвердження: архів з’явився раніше, ніж було порушено вашу справу.
Вона міцніше притиснула до колін теку. Петро продовжив:
— Деякі документи там не такі, як у матеріалах першого розслідування.
— Які саме?
— Кілька договорів, службові файли. У ранніх версіях немає частини позначок про погодження від вашого імені.
Оксана довго не відповідала.
— Отже, тепер доведено, що мене підставили.
— Такого висновку поки що робити не можна. Треба з’ясувати, звідки файли, коли їх змінювали, хто міг отримати доступ. Але з’явився факт, якого раніше в нас не було.
— Крім цих документів, Савчук щось залишив?
— Так.
— Що ще?
— Листування працівників.
— Вадима теж?
Гончар відповів не відразу:
— Зокрема й Вадима.
— А Людмили?
— Подробиць зараз не обговорюватиму.
Коли вона вже була біля дверей, Петро зупинив її:
— І не телефонуйте колишньому чоловікові. Зараз це особливо важливо.
— Чому саме зараз?
— Прошу вас це виконати.
У коридорі Оксана підійшла до вікна. Унизу жінка вела за руку дівчинку років десяти. Так колись вона ходила з Аліною. У ті роки Оксана тільки відкривала перший склад, обіцяла собі заробити доньці на спокійне життя.
Аліни більше не було. Справа, заради якої мати працювала, дісталася тим, хто відправив її до колонії. Колишнього бажання відступитися в Оксани вже не було, коли вона вийшла на ґанок.
За кілька хвилин завібрував телефон. Із незнайомого номера надіслали: «Дарма ти знайшла Савчука. Удруге удача може виявитися не на твоєму боці». Вона прочитала повідомлення ще раз, зберегла знімок екрана й зателефонувала Гончару.
Уранці біля хвіртки лежав білий конверт. Ні марки, ні зворотної адреси; усередині — один аркуш: «Зупинися, поки можеш». Підпису теж не було.
Оксана сфотографувала записку, вклала її в прозорий файл і набрала Петра.
— Збережіть усе, — сказав він. — Незнайомим відправникам не відповідайте. Хто приніс конверт, самі з’ясовувати не намагайтеся. Повториться — одразу телефонуйте.
— Мене залякують?
— Судячи з усього, так.
Після дзвінка Галина засунула старий засув на хвіртці.
— Ви ж її ніколи не замикали, — зауважила Оксана.
— Мені раніше й погроз під двері не підкидали.
Конверт залишався в теці весь день, не даючи відволіктися від того, що сталося.
Через два дні зателефонував Юрій Михайлович Коваленко. Назвавшись адвокатом, він запропонував зустрітися.
— Петро Олексійович пояснив вашу ситуацію. Тільки відразу уточню: слідчий не має права за власним бажанням призначити вам безоплатного адвоката. Я погодився без оплати переглянути матеріали. Якщо з’явиться можливість перегляду справи, домовимося про подальшу роботу.
— А вам навіщо за це братися?
— Гончар попросив ознайомитися з паперами. А дізнавшись про знахідку Савчука, я й сам захотів зрозуміти, чому цих матеріалів не виявилося в першій справі.
Оксана помовчала. На серйозного захисника в неї грошей не було. Уперше їй пропонували допомогу, не вимагаючи відразу розплатитися.
— Листування Вадима з Людмилою знайшли?
— І його теж. Покажу те, з чим ви зараз маєте право ознайомлюватися.
Перша роздруківка була датована першими місяцями після загибелі Аліни. «Те, що вказівка надійшла згори, підтвердить Стьопа». Під цим Людмила відповідала: «З архівом розберемося. Не можна допустити, щоб десь збереглися початкові версії».
Перечитавши, Оксана запитала:
— Це Стьопа Кравченко?
— Схоже на те, якщо судити зі змісту. Але особу ще належить підтвердити.
На іншому аркуші було повідомлення Вадима: «У четвер Ксюша повернеться. До того платежі мають піти». Відповідь Людмили була нижче: «Я підготую документи. На запитання відповімо, що постачальник вимагав терміновості».
— Тоді я їздила до Аліниної подруги, — сказала Оксана. — Після похорону залишатися вдома не могла.
— Є ще журнали доступу, — продовжив Юрій. — Вони теж збереглися. Частину змін зроблено під обліковим записом фінансового підрозділу. Це не означає, що за комп’ютером сиділа саме ваша сестра. Але обвинувачення вже не можна вважати єдиним поясненням.
Оксана згадала, як Людмила плакала на суді й повторювала, що не розуміє, навіщо сестра знищила родинну справу.
— Вона знала, що мене посадять.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.