Життя без прикрасПерехід корпоративних прав та активів за кількома угодами було скасовано судовими рішеннями. За іншими компанія отримала право домагатися повернення майна або грошового відшкодування. Усе поверталося поступово; чарівного рішення, яке за день повернуло б утрачене, не було.
Головним стало повернення контролю. Знову ввійшовши до складу учасників і діставши змогу призначати керівників, Оксана зібрала колектив. Стільців у конференцзалі на всіх не вистачило.
— Розбиратися, хто називав мене злочинницею і скільки разів, не буду. Люди бачили вирок, робили висновки. Але поруч зі мною не залишаться ті, хто підробляв документи, тиснув на працівників або брав участь у виведенні майна.
Шульга сидів біля стіни. Він сам прийшов до неї, коли збори закінчилися.
— Підготував заяву.
— Чому?
— Ви мене однаково звільните.
— Можливо.
— Тоді навіщо відкладати?
Оксана подивилася на нього.
— Коли Вадим прийшов на моє місце, ви знали, яким чином він отримав компанію?
— Не все знав.
— Коли почали розуміти?
Він помовчав.
— Поступово.
— Але залишилися.
— У мене сім’я.
— Причини є в кожного, Григорію Борисовичу. Виправдовують вони не завжди.
Він поклав заяву перед нею.
— Отже, на цьому все?
— Я її підпишу.
Григорій кивнув і вийшов, не сперечаючись.
Марина знову очолила продажі. Василь попросився консультантом хоча б на кілька місяців.
— Головним бухгалтером мені вже не бути. Але колишню систему я пам’ятаю, можу допомогти відновити зруйноване.
Оксана погодилася. Степан по роботу не звертався; одного разу від нього надійшов короткий лист із вибаченням. Прочитавши, вона прибрала його в шухляду. Прощати заради того, щоб самій здаватися шляхетнішою, їй не хотілося.
Після повернення до компанії минуло кілька днів, перш ніж Оксана отримала перше офіційне повідомлення: частину корпоративних прав відновлено. Сухий, буденний папір — і роки її життя за рядками.
— Мені здавалося, ви заплачете, — сказала Марина, прочитавши повідомлення.
— Через папери вже стільки виплакано. Досить.
Того самого дня з’явилися двоє колишніх працівників. Чоловік просився назад у відділ постачання. Раніше він не захотів свідчити на користь Оксани, хоча знав: частина розпоряджень надходила від Людмили.
— Злякався я тоді.
— Розумію.
— Отже, візьмете?
— Ні.
Він розгубився.
— Ви ж розумієте…
— Розуміння не повертає довіри.
Другу працівницю вона взяла. Після першого суду жінка звільнилася сама, не бажаючи залишатися під керівництвом Вадима.
— Чому ви тоді не зателефонували мені?
— Боялася зашкодити дзвінком. А потім було соромно за мовчання.
— Принаймні допомоги від вас вони не отримали.
— Хіба цього досить?
— Для нового початку іноді досить.
Знайомих облич ставало більше, але колишню компанію Оксана відтворювати не намагалася. Вона закрила кілька напрямів, які завдавали збитків. Із сумнівними контрагентами більше не працювала, а зовнішнім фахівцям доручила перевірити внутрішній контроль.
— Раніше ви нікому таких перевірок не доручали, — зауважила Марина.
— Раніше я покладалася на сім’ю. Тепер — на документи й розподіл повноважень.
Марина розсміялася.
— Нуднувато звучить. Зате спиться спокійніше.
Тим часом почався суд над Вадимом Мельником і Людмилою Мороз. За епізодами, пов’язаними з її правами та майном, Оксану викликали як потерпілу. Вона намагалася триматися фактів.
Вадим схуд; зникло колишнє враження, ніби відповідь на будь-яке запитання йому відома заздалегідь. Людмила до кінця наполягала, що захищала інтереси компанії, а листування подали без контексту.
У перерві одного засідання сестра перехопила погляд Оксани.
— Ти цього хотіла?
— Я хотіла одного: не опинитися у в’язниці за злочин, який скоїли ви.
— Могла ж зупинитися.
— Могла. Ще коли помітила дивні платежі. Шкодую, що тоді вас не зупинила.
Людмила відвернулася.
Розгляд справи тривав кілька місяців. Вадима й Людмилу визнали винними за сукупністю доведених епізодів: розкрадання майна організації, фальсифікація доказів та інші дії, встановлені в цьому окремому процесі. Обом призначили реальні строки позбавлення волі.
Після оголошення вироку Людмила повернулася до сестри.
— Ти цього хотіла?
Оксана похитала головою.
— Ні.
— Заради чого тоді все?
— Мені вистачило б того, щоб ти залишилася моєю сестрою.
Людмила розтулила рота, але не відповіла.
Із суду Оксана вийшла з Юрієм. Було прохолодно. Уперше їй не хотілося озиратися на двері.
— Я думав, вам полегшає, — сказав адвокат.
— Полегшало. Тільки радіти нічому.
— Нормальна реакція.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.