Життя без прикрасЮрій промовчав.
Згодом надійшла постанова про відшкодування частини майнової шкоди від незаконного кримінального переслідування. Юрій попередив: решту вимог доведеться подавати окремо й підтверджувати документами.
— Навіть виправдали, а кінця немає, — сказала Оксана.
— Одне рішення про реабілітацію прожитих років не поверне.
— Це я зрозуміла.
Підписавши папери, вона склала їх у теку. Документи більше не означали для неї страху: з їхньою допомогою можна було повернути бодай те, що ще піддавалося поверненню. Відвертатися від них вона перестала.
Найдовше тягнулася суперечка щодо заміського будинку. Після засудження Оксани його перепродували кілька разів і зрештою оформили на товариство, пов’язане з людьми Вадима. Суд розбирався в документах, платежах, відносинах учасників цього ланцюжка.
Одного разу Юрій привіз до офісу рішення.
— Будинок вам повертають.
Оксана прочитала першу сторінку, потім останню.
— Із цією суперечкою покінчено?
— Так. Рішення набере законної сили — зареєструємо право.
— Думала, відчую щось інше.
— Що відчуваєте зараз?
— Боюся туди їхати.
Лише через кілька тижнів вона відчинила ворота. Кущі на подвір’ї розрослися, терасу заставили чужими меблями. У будинку змінили штори й колір стін, майже всі її речі винесли.
Оксана пройшла кімнатами й зупинилася біля колишньої спальні Аліни. Тепер там був кабінет. Вона зайшла, довго дивилася на порожню стіну.
— Привіт.
Наступного дня, повернувшись у Липовежжя, Оксана застала Галину за чищенням яблук.
— Будинок віддали. Той, великий.
— Добре. Переїжджати коли будеш?
— Будемо. Разом.
Ніж у руці старенької завмер.
— Це хто разом?
— Ми з вами.
— Нікуди я звідси не збиралася.
— Знаю.
— Тоді до чого ця розмова?
Оксана сіла навпроти.
— Цей будинок я не продам. Право жити тут за вами залишається. Захочете — залишитеся, захочете — влітку приїжджатимемо. Але там кімнат багато, ванна нормальна, опалення, поліклініка недалеко. Самій повертатися не хочеться.
Галина помовчала.
— Із жалю кличеш?
— Ні.
— А навіщо тягнеш?
— Звикла до вас.
— Не така вже й причина.
— Є й інша.
— Ну?
— Ви мені сім’єю стали.
Галина відвернулася до вікна.
— Я тобі в матері годжуся.
— На це й розраховую.
— Зухвала.
— Характер такий.
Старенька розсміялася.
За тиждень вони переїхали. Галина наполягла, щоб забрали старе крісло, коробку листів Ігоря, фотографії та обідрану каструлю, яку Оксана давно хотіла викинути.
— Посуд там є.
— Зате в цієї кришка гарна.
— Вона ж погнута.
— Гарна. Звикла я.
Оксана поступилася.
Після першої ночі, коли спалося погано, Галина оголосила, що будинок непомірно великий.
— Наче на вокзал вирушаю, поки до кухні дістануся.
— Звикнете.
— Не звикну — що тоді?
— Відвезу в Липовежжя.
— Одразу?
— Одразу.
Старенька заспокоїлася. У вітальні Оксана поставила фотографію Аліни; Галина сама принесла світлину Ігоря й поставила поруч. Обидві фотографії тепер стояли разом на полиці.
У неділю приїхав Петро з продуктами. Довго оглядав будинок.
— Галино Іванівно, розкошів не забагато?
— Поки перевіряю.
— Які висновки?
— Кухня далеченько. Решту терпіти можна.
За столом Оксана підняла чашку.
— Петре Олексійовичу, хочу все-таки подякувати вам.
— Про це вже говорили.
— Тоді за справу. А тепер — за Галину Іванівну. За те, що стільки років про неї пам’ятали.
Петро поглянув на стареньку.
— Це радше вона мене не відпускала.
— Не вір йому, — сказала Галина. — Сам приїжджав.
Після обіду він поїхав. На ґанку Оксана знайшла коробку садових рукавичок.
— Вам привіз?
— Мені. Думає, з артритом мені тільки телевізор дивитися лишилося.
Перший за кілька років прибутковий квартал у компанії припав на весну. Замість гучного свята Оксана купила торт, поставила в переговорній і покликала працівників.
Марина підійшла останньою.
— Ви стали іншою.
— Гіршою?
— Раніше після такого звіту нікому б не вдалося піти до дев’ятої вечора: ви б з усіма обговорювали плани. А зараз відпустили додому.
Оксана всміхнулася.
— Виходить, хоч чогось корисного колонія навчила.
Вона й сама поїхала раніше. Вдома Галина зустріла її невдоволено:
— Де пропадала?
— Працювала.
— Це я знаю. Чому слухавки не брала?
— Телефон у сумці лежав.
— Сідай уже, їж.
Оксана повісила пальто.
— Сьогодні Марина порівняла нас із матір’ю та донькою — так, каже, ми з вами живемо.
— А ти що?
— Відповіла, що ще невідомо, хто кого виховує.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.