Оксана вирішила почати життя наново, але в купленому будинку жила жінка з правом залишитися там назавжди

Улітку надійшла виплата в межах реабілітації. Компенсацією за три роки ув’язнення Оксана її не відчула. Покрила частину судових витрат, вклала гроші в підприємство, частину зберегла про запас.

Будинок у Липовежжі залишила. Кожні два тижні вони приїжджали туди: Галина обходила сад, розмовляла із сусідами й незмінно везла назад яблука в пакеті або банку варення.

Одного разу Оксана стояла біля хвіртки, коло якої раніше знайшла конверт із погрозами.

— Про купівлю не шкодуєш? — запитала Галина.

— Ні. Хоча обтяження дісталося важке.

Старенька штурхнула її ліктем.

— От іще!

— Мене попередили: будинок із бабусею.

— Яка я тобі бабуся?

— Тепер моя.

Галина вдала обурення, але усмішки приховати не змогла.

Восени вони вдвох поїхали на цвинтар. Спочатку до Аліни. Біля фотографії доньки Оксана затрималася надовго, поклавши квіти.

Після її смерті здавалося, що життя скінчилося, а тіло за звичкою далі рухається. Потім прийшли зрада, суд, колонія; було Липовежжя й жінка, яка дісталася їй разом із дешевим будинком.

Від Аліни вони поїхали до Ігоря. Галина поклала квіти біля пам’ятника.

— Ігорчик би тебе схвалив.

— Чому ви впевнені?

— Відчував він людей.

— А я?

— Ти довго вірила тим, кому не варто було.

Оксана не заперечувала.

Увечері повернулися до заміського будинку. Ставлячи чайник, Галина заговорила:

— Згадала я: Антон тоді ніяк не міг будинок продати. Покупці від старої з довічним правом проживання розбігалися.

— Правильно робили.

— А ти взяла.

— На інший грошей не вистачало.

— От тобі й любов.

— Зачекайте. Потім з’ясувалося, що разом із будинком мені дісталося найцінніше майно.

— Яке ще?

Оксана поглянула на неї.

— Ви.

Галина махнула рукою.

— Дурниці вигадала.

— Тоді повертайтеся до Липовежжя.

— Ще чого!

Вони засміялися.

У вітальні на полиці залишалися фотографії Аліни та Ігоря. Повернути їх було неможливо, як неможливо було скасувати три роки колонії, зраду чоловіка й учинок сестри. Але Оксана вже не чекала, що минуле якимось чином зміниться.

Компанія знову була в неї, будинок повернувся, ім’я було очищене. Вадим із Людмилою відповідали за скоєне. А навпроти за столом сиділа Галина Іванівна й сердито вимагала пити чай, поки той не охолов.

Колись Оксана змогла купити цей дешевий будинок тому, що чужа старенька мала право залишитися в ньому довічно. Будинок у селі тепер слугував їм запасним прихистком. Чужою Галина більше не була.