Життя без прикрасГалина поставила печиво на стіл.
— Тепер їм посидіти та почекати.
— Поки що нікого не засудили, Галино Іванівно.
— Знаю. Але очікування теж буває корисним.
Чужий страх не був для Оксани приводом радіти. І все ж вона вперше уявила Вадима з Людмилою людьми, які не здатні розпоряджатися всім довкола.
Через кілька днів зателефонувала Марина Зайцева, попросила дозволу приїхати й увечері з’явилася з великою текою.
— Тут лише те, що я могла взяти законно: копії моїх трудових документів, колишні звіти з продажів, список працівників, які пішли після вашого вироку.
— Для чого ви все це зібрали?
— Якщо повернетеся, потрібно буде знати, хто ще працює.
— Я поки що нічого не повернула.
— Ще повернете.
— Чому ви так упевнені?
Марина всміхнулася.
— Три роки компанія стоїть на закладеному вами фундаменті. Переробити вони встигли багато, а свого так і не створили.
Наступного дня Юрій запропонував з’їздити до компанії: там одна людина була готова передати документи про корпоративні зміни.
— Усередину поки що зарано. Поїдемо лише на зустріч.
Вони зупинилися через дорогу. Оксана довго розглядала знайомі вікна й назву на фасаді — колись вони вигадали її разом з Аліною.
— Вам хочеться ввійти? — запитав Юрій.
Поки Оксана залишалася біля машини, із центральних дверей вийшов Григорій Борисович Шульга, керівник, призначений Вадимом і Людмилою. Помітивши її, він зупинився, повагався й перейшов дорогу.
— Оксано Степанівно.
— Григорію Борисовичу.
— Чув, що вас виправдали.
— Тут швидко дізнаються новини.
— У нас зараз зміни.
— Які?
Шульга подивився на адвоката.
— Вадим Романович із Людмилою Степанівною вранці не приїхали. Потім прийшли слідчі, забрали частину документів.
Юрій насупився.
— Краще не переповідайте подробиць слідчих дій.
— Я не про це хотів говорити.
Із портфеля Григорій дістав ключ-картку й простягнув Оксані.
— Стара картка. Залишилася в мене після вашого арешту.
— Навіщо зберегли?
— Не можу пояснити.
Вона не взяла картки.
— Ключем питання мого повернення не вирішити.
— Розумію.
Він прибрав її в портфель.
— Скажу без обиняків: якщо контроль над компанією повернеться до вас, багато хто захоче з вами працювати.
— Ви теж?
Григорій помовчав.
— Ще не знаю, чи маю право про це просити.
Він пішов. Оксана збиралася сісти в машину, коли Юрієві зателефонували. Вислухавши кілька фраз, адвокат повернувся до неї.
— Вадимові Романовичу Мельнику та Людмилі Степанівні Мороз висунули обвинувачення в новій справі. Сьогодні суд обирає запобіжний захід.
Навпроти стояла компанія, яку Оксана втратила три роки тому. За скляними дверима ходили працівники, над ними залишалася вигадана нею назва. Усередині були стіл, кабінети, люди, впевнені, що колишня власниця більше не повернеться.
— Ось тепер я хочу ввійти.
Двері власного минулого були попереду; до них Оксана йшла вперше після звільнення.
У колишньому кабінеті біля вікна стояла Марина з текою. Побачивши Оксану, вона наче забула підготовлені слова.
— Оксано Степанівно…
— Не дивіться так, наче перед вами привид.
Марина всміхнулася й несподівано обійняла її.
Кабінет змінився: інший стіл, чужі фотографії, дорога кавомашина. Біля дальньої стіни збереглася тільки шафа. Оксана відчинила її й знайшла зсередини ледь помітну подряпину: багато років тому Аліна залишила її шкільним циркулем, чекаючи після уроків на матір.
Вона зачинила дверцята й звернулася до працівників, які зібралися біля входу:
— Я поки що гостя. Обіцянок не даватиму: компанію мені ще не повернули.
Розмови біля дверей стихли. Григорій запропонував звільнити кабінет.
— Не треба. Поки повноваження у вас, працюйте. Повторювати те, що зробили зі мною, я не збираюся.
Її слова невдовзі знали на всіх поверхах.
У наступні місяці Оксана майже щодня їздила з Липовежжя до міста. Юрій вів корпоративні та майнові спори. Виправдання дало їй право на реабілітацію, але не перетворювало минуле на чистий аркуш: окремо доводилося доводити зміни у складі власників, рух активів і вигоду, отриману від угод після її засудження.
Документи знаходилися в реєстраційних справах, у банках, у контрагентів. Серед них виявилися рішення зборів учасників: за цими документами Оксана нібито сама передала права пов’язаній структурі. На одному стояв її підпис, датований часом, коли вона вже була під вартою.
Юрій показав копію.
— Тут навіть підпис не ваш.
— Не сумнівалися, що повернення не буде.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.