Життя без прикрасНі затинки, ні збентеження. Він навіть очей не підвів. Настя дивилася на знайомі довгі пальці: ці руки гладили її волосся, тримали Софію, цими ж пальцями він набирав листи матері. Тепер руки здавалися чужими.
— Слухай, як твоя мама? — спитала вона з удаваною недбалістю. — Давно мені не телефонувала.
Дмитро нарешті глянув на неї. У погляді щось промайнуло, але Настя не встигла розібрати: насторожився він, злякався чи роздратований? Перш ніж відповісти, він помовчав.
— Начебто нормально. Заїжджав цими днями, усе гаразд.
— Може, мені її навідати? Скучила.
Знову брехня. За Раїсою Василівною неможливо було скучити. Насті потрібно було самій побачити свекруху, зрозуміти, чи справді та хвора, чи справді перекази йдуть на лікування.
— З’їзди, вона буде рада. — Дмитро допив каву й підвівся. — Тільки спершу попередь, щоб застати вдома.
Він підійшов і поцілував Настю в маківку — звичне прощання, яке повторювалося щоранку. Вона вловила знайомий одеколон, відчула тепло губ, і від цього стало боляче. Людина, яку вона любила, якій довіряла себе без останку, могла отак їй брехати.
— Побачимося ввечері, — сказав він, узяв портфель і вийшов із кухні.
У передпокої Дмитро взув черевики, відчинив і зачинив двері. Кроки поступово стихли на сходах. Настя все сиділа над вистиглою кавою, не рухаючись; усередині ставало порожньо. Лише коли за дверима зовсім стихло, вона підвелася й попрямувала до вітальні.
Комп’ютер був вимкнений — чоловік завжди вимикав його, коли йшов. Такий правильний, відповідальний, акуратний. Настя ввімкнула його й увела пароль: дату їхнього весілля. Дмитро ніколи її не змінював.
Нічого не зникло. Вона знову знайшла листування з рієлторкою, листи до Раїси Василівни, скан довіреності. Потім відкрила камеру в телефоні й узялася фотографувати екран, послідовно зберігаючи листи, суми, дати, документ. Тремтіння минуло. Тепер рухи були майже механічно точними; замість розгубленості прийшла холодна зібраність.
Закінчивши, Настя повернулася на кухню й зателефонувала свекрусі. Гудки тривали так довго, що вона вже збиралася від’єднатися.
— Алло, Насте?
Ні хрипоти, ні слабкості: голос звучав бадьоро, навіть нетерпляче.
— Добрий день, Раїсо Василівно. Можна ми сьогодні із Софією до вас приїдемо? Не завадимо?
— Звісно, приїжджайте. Я вдома буду. Після обіду тільки до лікаря треба ненадовго з’їздити, а так день вільний.
До лікаря. Отже, таки хворіє? Чи й це частина гри? Настя постаралася, щоб наступне запитання прозвучало легко.
— Тоді будемо десь об одинадцятій. Як ви почуваєтеся?
— Та як завжди в нашому віці, — з удаваною бадьорістю відповіла Раїса Василівна. — То тут прихопить, то там. Нічого, тримаємося.
Вони попрощалися. Опустивши телефон, Настя залишилася посеред кухні, босоніж на холодному лінолеумі, у старому домашньому одязі. За вікном було сіре ранкове небо. Десь у місті Дмитро зараз сидів на нараді, займався своїми проєктами. Свекруха була в просторій квартирі, готувалася прийняти невістку й іще не підозрювала про прочитані листи.
А їй дісталася ця маленька кухня: облізлий кран, старий холодильник — і життя, розколоте надвоє, на «до» й «після». Ще до цієї ночі вона була щасливою дружиною, матір’ю й вірила чоловікові. Тепер стояла тут і не знала, що робити з тим, про що дізналася.
Софія знову заплакала. Настя стрепенулася, витерла мимовільні сльози. Треба було нагодувати доньку, одягнути, потім їхати до Раїси Василівни й дивитися їй в обличчя. Повсякденні справи нікуди не зникли.
— Іду до тебе, сонечко, іду, — озвалася вона, заходячи до дитячої.
Донька стояла в ліжечку, трималася за поручень і простягала до неї руки. Волосся розкуйовдилося, мокрим обличчям іще текли сльози. Настя підняла Софію й пригорнула до себе, вдихаючи теплий, ледь солодкуватий запах дитячої шкіри. Одне вона знала напевне: хоч би що тепер відбувалося між дорослими, донька через це постраждати не повинна.
Нагодувати Софію кашею, одягнути на прогулянку, одягтися самій — Настя тисячу разів робила все це й знала послідовність напам’ять. Але сьогодні навіть колготки на верткій доньці, застібка куртки, зав’язки шапки вимагали зусиль, яких раніше вистачало на всі ранкові збори. Час ніби став густим і в’язким: крізь нього доводилося пробиратися, насилу переходячи від однієї звичної справи до іншої.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.